Розділ 32. Життя триває

     Поступово стрес у всіх співробітниць влігся в закутках пам'яті. Робота стала налагоджуватися. Немов за мовчазною згодою, тепер все намагалися не говорити про Келлер. 

     Надія зараз звільнилася від чергового клієнта і почала смакувати подаровану клієнткою каву. За вікном кудись поспішали люди, в садку бігали й возилися у пісочниці діти, і ніщо більше не нагадувало про трагедію, що сталася.

     Вона й дотепер не могла зрозуміти свого остаточного відношення до покійної. Звичайно, Надія була зла на Анну, але зараз це було нерозумно. На перший план в емоціях у неї перемагала жалість. Жалість до пихатої дурненької молодички з непомірним апломбом.

     Аня, ймовірно, уявляла собі майбутнє життя в райдужному кольорі. А її політ перервався на самому початку багатообіцяльного шляху. Спрацював принцип вселенської справедливості?! Вона особисто так не думала. Надто вже суворим би опинився в такому випадку цей принцип! Їй, реально, було шкода цю молоду, знахабнілу задаваку й плагіаторшу. 

     Але, життя триває, і як вона сама якось говорила Елі, що треба все переступити і йти далі. Далі вона йшла. Нова книга була написана вже до половини. На роботі все було стабільно добре. У Сашка так само все нормалізувалося. Схоже, нова подружка вирішила йти з ним по життю разом, тому, що він вчора повідомив їй, що на наступному тижні вони чекають її на розпис. Залишалося тільки радіти! Чого ж їй було ще бажати? 

     Може, трохи романтики для куражу? Без нових вражень і емоцій неможливо талановито написати новий сюжет. Раніше вона боялася, що після написання кількох романів у неї вичерпається натхнення. Але потім виявилося, що у неї немає з цим проблем.

     Те, що відбулося з Анною, її власний арешт і всі пов'язані з цим переживання на якийсь час вибили її з колії. Вона не писала кілька тижнів. Виявлення флешки з її вкраденою книгою знову сколихнули небажані спогади, і у неї знову пропало бажання писати. 

     Крім того, її дещо відволікав флірт з Шалдугою.... Приємно відволікав, але все ж! Надія згадала романтичну ніч під зірками парку Кіото. Тільки нічний парк з величезними зірками, і міцну руку Дмитра Олеговича, на яку вона тоді наважилася спертися. А ще вона не могла забути ті приємні відчуття, коли її руки опинилися на його плечах під час танцю....

     Звичайно, їй було зрозуміло, що він її відверто "клеїть". Це було страшенно приємно усвідомлювати! В її віці, вона на когось ще може справити враження?! Взагалі, вона цілком припускала, що Шалдуга залицяється до неї просто тому, що йому подобаються її книги, і вона привертає його, як автор. Вона не розцінювала його поведінку, як чергову гонитву за ласим шматочком в чоловічій колекції. Чомусь у неї була довіра до Дмитра Олеговича. Але, все ж, так приємно було згадувати про їхні зустрічі. 

     Вона на мить заплющила повіки й занурилася в солодкий вир мрій. Хоч дозволити собі помріяти вона могла! Їй уявлялося, що вона під руку з Шалдугой йде по килимовій доріжці театру, як з захопленням слухає його виступ на науковій конференції в «Червоному» університеті, як вони їдуть в його машині з відкритим верхом невідомо куди та сміються, і нібито їхнє життя з якогось моменту стало легким і вільним! 

     Дмитру Олеговичу добре! По роках він вже давно військовий пенсіонер, може піти з роботи в будь-який момент і віддатися радощам цивільного життя. Якось Шалдуга зізнався їй, що залишається на роботі тільки тому, що йому не буде чим себе зайняти на «громадянці», і на роботі веселіше і цікавіше, ніж удома.

      Вона ж уже дещо нудьгувала роботою, кожного дня спілкуючись з жертвами різних форм насильства. Хоч вона сама знала все про професійне вигоряння, нічого не могла з собою вдіяти й брала розповіді клієнтів близько до серця. Якби в її житті трапилася казка, і хтось узяв і відвіз її на яхті за тридев'ять земель, вона була б тільки рада! 

     Надія прекрасно розуміла, що такі казки трапляються тільки в кіно і в книгах, тому навіть мріяти на такі теми намагалася не дуже довго, щоб не розчаровуватися. Тут їй прийшла в голову думка про те, що треба написати новий роман про таку собі Попелюшку-пенсіонерку, з якої трапиться подібна казка. Пережити радість, хоч викладаючи пригоди на папері!

     Березіна вже давно відчула, що отримує справжній кайф від своєї творчості, переживаючи події з життя своїх героїнь, як власні. Її персонажі жили повним життям, захлинаючись від радості чи сумуючи, переживаючи злети та падіння. І вона теж хотіла горіти так само! 

   Надія похитала головою, підійшла до дзеркала, що висіло на протилежній стіні й прискіпливо оглянула власне зображення. 

   - Мамо мія! А зморшок скільки з'явилося! - придивилася вона. - І ти ще про щось мрієш, стара дурепо? На себе - хоч в дзеркало не дивись! Спустися на землю! 

   Насправді, зморшки ледь позначилися на її моложавому обличчі. Шкіра виглядала як і раніше підтягнутою і блискучою. Підборіддя стало, звичайно, більш пухким, але це ще нітрохи не псувало овал обличчя. Так що, насправді, все було не так трагічно. І взагалі, дивлячись на цю, не по роках струнку жінку в костюмі, що відмінно сидів на ній, неможливо було вгадати її справжній вік. Але, переконати в цьому саму Надію було неможливо. Вона ясно бачила в дзеркалі сліди власного в'янення.

     Тому, життя слід було присвятити тому, чому ще можна було встигнути - творчості!