Розділ 15. Життя після чужої смерті

      Наступного дня після кремації, шефиня запропонувала влаштувати символічні поминки по Ані. У робочому залі накрили невеликий та скромний фуршетний стіл і кожен сказав кілька теплих слів про покійницю. 

     - Чесно кажучи, я покладалася в плані тривалої роботи в нашому колективі саме на Анну. Еля, як я припускаю, не затримається у нас назавжди. Її звуть великі простори Інтерполу, це вже очевидно! А Анна завжди запевняла мене, що не хоче залишати Україну. Саме вона, з її незламною енергією, могла стати рушійною силою нашого невеликого колективу. Шкода, що так вийшло. Залишимося ми одні на старості років, без молодих і зачахне наш центр! 

     - Чому Ви дивитеся так песимістично? Хочете, я підберу нам перспективних випускників? - запитала Елеонора. 

     - Та так, було б бажано. 

     Настрій у всіх був сумний, добре, що клієнтів у той день зовсім не було. 

    - Треба буде розподілити Аніних клієнтів порівну, Надіє Олексіївно, займіться цим, - розпорядилася шеф. 

     - Добре, ми як раз вирішили все почистити, - відповіла Березіна.

    Опинившись в своєму кабінеті, співробітниці перезирнулися. Життя не тільки в їх робочій кімнаті, але і взагалі в колективі, розділилася на: життя до та після чужої смерті. Ні Елеонора, ні Надія не могли тепер спокійно перебувати в своєму приміщенні. 

     Їх погляд раз у раз ковзав по порожній поверхні столу Анни та змушував їх здригатися. У них обох столи були вічно завалені службовими інструкціями, книгами, які вони щохвилини гортали й щоденниками з записами щодо відвідувачів. У Келлер же завжди був ідеальний порядок, і дивлячись на її стіл, вони завжди відчували себе нечепурами. Вони, звичайно, не дуже переживали з цього приводу, наводячи порядок в кінці робочого дня.

      Але, зараз, цей порожній стіл служив їм, нібито, німим докором. Мовляв, вони-то живі, а їхня сусідка, така ідеальна - вже ні. І живіть з цим, як хочете! 

     - Як би там не було, мені дуже шкода Анну. Але, якщо ми все залишимо так, як було, то ніколи не позбудемося її примари. Пропоную зробити перестановку. - сказала Надія наступним ранком, сумно розглядаючи стіл Келлер. 

     - Згодна, - відповіла Еля, і вони почали складати план перестановки. Оскільки в їхньому колективі був всього один співробітник-чоловік, та й той був на виїзді, співробітниці почали висувати зі столів ящики, щоб можна було зрушити масивні дубові столи самим. Вони вирішили зробити кардинальні зміни в обстановці. Раніше їх робочі місця розташовувалися по периметру кімнати, таким чином, щоб сидіти один до одного обличчям. Тепер співробітниці вирішили залишити цей же принцип, але поставили столи впритул один до одного у повноекранному режимі. Так було набагато світліше, і погляд не впирався в сумно-вільний простір.

     - Може, винесемо взагалі зайвий стіл? - спитала засмучена Еля. 

    - Навіщо? Може, до нас ще прийде поповнення. Хоча, після такого .... Ну, може бути він нам самим ще знадобиться? 

     Вони вставили на місце ящики, протерли заодно пил і сіли перепочити.

      - О, та у вас перестановка! - зауважила шефиня, входячи до них. 

     - Думаю, нам треба переглянути речі Ані. Може, записи про клієнтів, методички, коротше, те, що має залишитися у нас. А решту треба утилізувати. 

     - Треба було віддати матері Ані, коли вона була тут, - схопилася Надія. 

     - Треба було! Так з цими похоронами! - з досадою відповіла начальниця. 

    - А, може, відправимо їй поштою? У Вас є її адреса? - запитала Плотницька.

    - Я думала, що вона у вас є, - здивувалася шеф. 

    - Та навряд чи, що голландську санітарку зацікавлять наші методички? 

    - Може, як пам'ять про дочку? 

     - У будь-якому випадку, адреси ж немає. Давайте, переберемо все. 

   Жінки висунули ящики Аніного столу і почали переглядати речі з її ящиків. Незабаром на столі утворилася гірка з дрібних жіночих предметів - косметичка з майже використаної губною помадою, туш і парфуми, блокнот з робочими записами, якась в'язка ключів і червона флешка. 

     - Ключі, про всяк випадок залишимо, раптом мати приїде. Це їй не знадобиться, - шефиня викинула косметичку в сміттєву урну. 

     - А що на цій флешці? Еля, подивися.

     Плотницька слухняно вставила флешку в ноутбук. Всі підійшли ближче. 

     На екрані відобразилося кілька тек з робочими назвами «Метод», «Конференції», «Конгрес», «Фото» і ... «Книга». 

     - Що? - не вірячи своїм очам, вигукнула Надія, тицьнувши пальцем в екран. - Відкрий! 

    Відкривши теку, Надія одразу впізнала свою рідну структуру тек для нових книг: вордівські документи з написами: "Загальні відомості", "Синопсис", "А. Келлер._ Пісня кохання». 

    - Це ж моя книга! Це - не Анна Келлер, а - Березіна! Так було підписано у мене текст! Відкрий його, Елю! - тремтячим голосом вигукнула Надія. 

    Елеонора швидко відкрила документ.

    - Звичайно, ось він, мій текст! Ось доказ крадіжки роману! - жахнулася власним висновку Березіна.