Розділ 5. Сумнівний позитивчик

     Надія боялася, що їй доведеться провести й ніч в мавпятнику, але ввечері її вивели в внутрішній дворик відділення і завели в приміщення, обгороджене ґратами. 

     У своєму першому романі вона поверхнево писала про таку міліційну структуру, як СІЗО, але, природно, ніколи не бачила на власні очі, що це таке. Зараз вона зрозуміла, що у неї з'явилася саме така можливість. 

     У них в центрі була одна співробітниця з допоміжного персоналу, яка найменшу домашню проблемку автоматично гіперболізувала до проблеми космічного масштабу. З часом вона перетворилася в постійну скиглійку. Тому, з нею ніхто навіть не бажав спілкуватися. 

     І ось тоді, кілька років тому, Надія взяла собі за правило, щоб не перетворитися на такого скиглія, ніколи не піддаватися труднощам і поганого, і в усьому шукати позитив. Наприклад, не напрацювала поки гідний гонорар - нічого, не опускаємо руки, в наступну виплату буде більше! 

     Ось і з сьогоднішньою ситуацією було так само! Не було у неї можливості раніше побачити СІЗО - тепер з'явилася. Зате вона зможе правдиво описати його в наступних книгах! А те, що вона перебувала тут не в якості стороннього спостерігача, а затриманої - її не парило. Якби Маркел міг залізти в її теперішні думки, то подумав би, що їй зовсім знесло дах! Але її, справді, чи не напружувала сьогоднішня ситуація. Адже, вона була невинна! Чого їй боятися?

     Дурепою в рожевих окулярах вона теж не було. Вона прекрасно знала, що трапляються трагічні для деяких затриманих помилки, які не сподівалися, що «наше правосуддя - найгуманніше». Вона просто відчувала, що з нею все буде добре. Інтуїція її, звичайно, не підводила. Тому, вона не з почуттям страху, а з щирим інтересом оглядала все, що траплялося їм на шляху. 

     Надія опинилась в маленькому коридорі, в якому попереду від неї знаходився вольєр з псами, а праворуч від неї - чотири масивні двері. Її завели в другі, і вона знову опинилася в коридорі. Тепер вже зліва було кілька кімнат, а конвой повів її в першу кімнату праворуч. Там співробітник описав її речі, опечатав і покликав жінку-співробітницю, яка досить грубо справила особистий обшук, і відправила її в душ.

     Можливо, через повсюдні відключення, а, може, і в виховних цілях, гаряча вода тут була відсутня. Але, це було й на краще - допомогло Надії струсити з себе острах останнього дня і зібратися з думками. Отже, вона, авторка кримінально-психологічних драм, виявилася в СІЗО. Потішно! Якби не було так нерозумно, дивно і страшно! А, здавалося б, в її віці все повинно бути розмірено і спокійно! Це - по-перше! А, по-друге, все це відбувається з самою законослухняною людиною країни! Ось це було вже зовсім нелогічним!

     Останнім часом, вона і так відчувала себе нещасною обікраденою невдахою. Вона згадала, як повернувшись тоді до кабінету, під час обідньої перерви вирішила відкрити теку з написом «Книга» і внести пару цікавих нових фраз, які їй щойно прийшли на розум. Але на робочому столі вона її не знайшла. Такого не могло бути! Вона точно пам'ятала, що ні переносила її на диск Д, але вирішила перевірити на всяк випадок.  На диску тека теж не знайшлася. Надія подумала, що у неї вже траплялися іноді напади забудькуватості, але не до такої, ж міри! Вона тоді, навіть, вголос почала щось бурмотіти з приводу того, що сталося, а Елеонора, й Аня сиділи тоді з абсолютно звичайними, лише злегка стурбованими обличчями. Всі вірили, що, може, вона випадково видалила теку на робочому столі або перенесла її на флешку. Або удавали, що вірили в це ....

     Однак тека зникла, немов її ніколи й не було! На флешці ж зберігся лише початковий уривок, який вона потім кілька разів допрацьовувала. Звичайно, як будь-який автор, який пише самостійно, вона пам'ятала, про що писала. Але деякі тонкощі тексту доводилося відновлювати по пам'яті буквально по словах. В принципі, за три місяці вона відновила практично все, і навіть прикрасила колишній текст вдалими авторськими знахідками. Але потім вона закрутилася на роботі, у сина були чергові проблеми з серцем, тому їй довелося ще на кілька місяців відкласти вихід нової книги. 

     А коли вона тільки-но зібралася її передавати до редакції, Анна оголосила про випуск свого роману під її ж назвою. Вона відразу ж запитала в Анни, яким чином назва її книги збігається з назвою її зниклого роману, на що Келлер зарозуміло відповіла, що навіть пісні іноді збігаються і за мелодіями, і за словами. Сюжети носяться в повітрі!

     Однак, Березіна знала, що саме її сюжет не носився ні в повітрі, ні взагалі ніде! Вона сама ретельно опрацьовувала хитромудрі лінії сюжету, моніторила в Інтернеті, щоб не виявилися вже надрукованими подібні сюжети, щоб не було збігів в назві. Особливе занепокоєння їй тоді доставила саме назва! Це була вже втретє перероблена назва.  Сама логічна, відповідна і красива була - «Любов до гробу»! Але, виявилося, що така вже є в романі іншого автора. З почуттям досади, Надія почала підбирати наступну. Через якийсь час прийшла інша назва - «Ми ж любимо одне одного». Але і вона також мала аналог! Прямо нещастя якесь!

     І ось тепер у Келлер з'явився новий роман під її назвою «Пісня кохання», яку вона з таким трудом підібрала, та ще й з подібним сюжетом! Про що їй було думати? Спочатку почуття дружби не давало їй можливості навіть припускати, що її молода приятелька була здатною на злодійство.  Але, з часом, виявилося, що це - так. І це стало крахом її людських ідеалів. Виходить, в сучасному світі вже не залишалося місця порядності? Вже на кого-кого, але на Аню вона ніяк не могла б подумати! Аня, якій вона в певний час, мало, що не замінила відсутню маму, могла її обікрасти, та ще й так нахабно? З робочого столу її власного ноутбука?