Глава 5

Ми у трьох прийшли до альтанки. На столі було вже все готово, а за столом я побачила нові обличчя.

-Привіт,- привіталась до мене красива брюнетка із зеленими очима.

Дівчата в цій сім'ї по зовнішності відрізнялися. Два сини і батько були копіями один одного: чорне волося, прямий ніс, пухкі губи і високий зріст. А ось Світлана, з братами була схожа тільки по двом рисам: колір волосся, який в неї був натуральний і очі. Про Таню, я взагалі мовчу, єдине чим вона походила на сімейство– відьмацький колір очей.

-Привіт, я Ліля,- відповіла я.

-Я Світлана, а це Роман,- кивнула головою на високого шатена, який сидів біля неї,- а це наша племінниця?

-Так сестричко, це моя донечка,- після його репліки почався гамір.

Одні говорили яка вона красуння, інші визнавали схожість з її татом, треті просто підпискували від вигляду маленької дитини. І лише Захар перебив всіх своїм лаконічним:

-Ляля!

Ми всі засміялися.

-Арсен, а де коляска?- спитала я.

Я глянула на Даринку і зрозуміла, що вона в прострації. Навколо неї було стільки людей, а до такого вона звикла, хоча, мушу сказати, трималась достойно.

-Зараз принесу.

Через хвилину з гаражу виїхала лілова коляска вся вкрита чорним ажурним плетивом. 

-Клади її,- після його слів я поклала Даринку в коляску і повезла в альтанку.

-Вже всі в зборі?- спитав Костя.

-Зараз ще має приїхати Ігор зі своїми,- відповів Арсен.

-Хто такий Ігор?- поцікавилась я.

Ну а що? Мене все одно познайомлять з ним, а так буду знати наперед.

-Це найкращий друг сім'ї,- відповіли мені.

Через 15 хвилин, коли всі сиділи за столом і розмовляли на різні теми, на подвір'я заїхав чорний Лексус.

-А ось й Ігорко,- промовив хтось за столом.

Ігор– це приблизно тридцятип'ятилітній чоловік із залисинами і в окулярах. Тільки по виразу очей можна зрозуміти, що він добряк, яких ще потрібно пошукати. Але згодом я зрозуміла чому. З автомобілю вийшла його віку жінка з коротким рудим волоссям і щирою усмішкою, а після них, із задніх сидінь вилізли три, як краплі води схожі, дівчинки років 8. Всі руденькі, рослі і одягнені в одинакові зелені сарафанчики. Близняшки!

Від вигляду цього сімейства я усміхнулася. Вони такі милі. 

Але розглянувши всіх присутніх за столом зрозуміла, що не я така одна.

-Ігоре, Людо, чого ви встали? Беріть свою малишню і йдіть сюди,- крикнув Андрій Олегович.

Вони всі усміхнулися і прийшли в альтанку.

-Доброго всім дня,- і побачивши мене, жіночка радісно підскочила,- ви Ліля?-після мого кивка, вона продовжила,- Я так рада, що наш Сеня нарешті заспокоївся і завів сім'ю!

І ось тут, я вчуяла підвох. По очам Люди, можна було зрозуміти, що тут вона єдина людина, яка не знає правди, вона справді думає, що ми з Арсеном справжні чоловік і дружина й в нас є донька.

-І я дуже рада, що Арсен познайомив мене з рідними і друзями,- не збрехала, а чесно відповіла.

Коли всі були вже в зборі, й шашлик був готовий ми сіли за стіл так, щоб я з Лізою сиділи на краю лавки, адже до дітей прийдеться вставати часто.

-Шашлик дуже смачний,- сказала Таня.

-Звісно, його готували стільки мужиків,- відповів батько всього сімейства,- а найбільше старався Захар! Правда, Захаре?

-Тя, я зальив шашьик!- викрикнув хлопчик, після чого Даруся почала плакати.

Я піднялася до каляски й почали її возити туди-сюди.

-Захарчику, не можна кричати,- почала Ліза,- маленька ляля боїться крику.

-Ой, я бісье не буду,- тихо прошипотів Захарко, після чого всі засміялись, а він показав пальчиком і сказав,- тьихо, ляля боїця!

Коли Даруся заспокоїлася, я далі вернулася до столу.

Шашлик був справді смачний.

-Лілю, а хіба ти не годуєш грудьми? Здається в тебе зараз має бути дієта,- зауважила Люда.

Я ледве проковтнула кусок. Мені не хотілося брехати при першій зустрічі. Але ситуацію врятував Арсен:

-Ліля не має молока, ми годуємо Даринку сумішю,- без ніякого встиду сказав чоловік.

В цей момент, лице Кості на мить витягнулося, але він зміг контролювати свої емоції далі.Світлана ж, яка це помітила всміхнулася кінчиками губ.

-Ааа, зрозуміло.

Після цього всі далі продовжили їсти і розмовляти на різні теми.

Біля шостої години, Ігор із сім'єю були змушені поїхати.

-Чому ви так швидко їдете?- спитав Арсен.

-В музичній школі, де вчаться малі сьогодні вечірній концерт, вони мусять виступити,- пояснив Ігор.

Коли вони виїхали з подвір'я, я з каряскою возила Даринку. Зупинившись біля чоловіка я промовила:

-Гарна сім'я, а які дівчатка в них хороші!

-Можеш не вірити, але десять років тому, цей чолов'яга був рідкісним ловеласом. Потім йому сподобалась Людка, яка йому такі пілюлі виписувала з будь-якого приводу, що чоловік приходив ледь живий після їхніх побачень. Але все одно продовжував за нею бігати, а Люда від нього втікати. Бігали два роки, поки не добігались і жінка завагітніла. Від тоді все змінилось.

Я слухала чоловіка і усміхалась. І таке буває!

-Чого смієшся? Правду тобі кажу! З них всі друзі сміялись! Вони сварились, били посуду, але з таким поглядом, що всі обходили їх боком.

-Є що згадати,- прокоментувала я, а потім спитала,- чому Ігор знав про нас, а його дружина ні?

-Людмила хороша людина, але в неї є один мінус– язик без кісток, довше доби секрет вона не може вберегти.

Я приснула зі сміху. Мда... Люди різні бувають.

-Ей, голубки! Вертайтесь до столу,- кликнула нас Світлана.

Від її "голубки" мені стало не по собі, а от Арсенію було зовсім всеодно.

Зайшовши в альтанку, я замітила, що пікнік поділився на два табори: в одному кутку чоловіки, в іншому жінки.

-О, Ліля ти вже прийшла? Пішли на качелі,- сказала Таня взявши вино,- Свєтка, візьми бокали.

-Захарчику, пішли на качелі,- кликнула сина Ліза.

-Нє! Я музьик! З татом буду!- навідріз відмовився хлопчик.

-Ну добре, мужик, будь тут. Костік, приглянь за малим,- після кивка чоловіка ми пішли.