Розділ 27. Джен була одружена? Чому я дізнаюся про це тільки зараз.

Що може бути гірше за прощання…ті ж прощання. 

Адже, коли ти прощаєшся, то отримуєш надію, що ще побачишся з тією людиною. Що вона ще повернеться до тебе.

Коли людина йде без слів, то усе що у тебе залишається це внутрішнє нерозуміння. 

Чому? 

Мене кинули? 

Та людина пішла і більше не повернеться? 

Ось єдине про що ви зможете думати. Ви залишитеся чекати чогось нездійсненного, не знаючи, чи маєте право піти. 

Тому стискаючи Тіфф в обіймах я не плакала, а усміхалася янгольски як завжди. 

– Ти просто повинна показати цьому…– леді ж не може казати якихось поганих слів, але ж Джен не була нею. Ох точно. – цьому мерзотнику, де раки зимують. 

– Так, і справді потрібно! – її настрій враз покращився, – а не здивовані погляди дівчат пояснила, що я мала на увазі. 

Я щось зовсім забула про відповідник і сказала так як звично для мене. Після цього ми зачекали поки літак Тіфф зникне у небі, а тоді вирішили кожна по своїх справах. 

Я знала, що це неправильно, але здається ноги самі привели у той самий ТЦ, де ми зустріли Ше Рін. Чомусь я відчувала, що саме вона знає усю правду. Впевнена, це мені не сподобається, але я хотіла усе зрозуміти.  

Знайти потрібний магазин було важко і я зрозуміла, що вперше за довгий час згадала про систему. За цей час сталося так багато всього, що я забула чи навіть мала якийсь квест. 

“Третій поверх, після того ліворуч і йти майже у самий кінець” 

“Кесседі? Чому ви? – з нерозумінням запитала, вловивши знайомі інтонації” 

“Вражає, ти так швидко зрозуміла, що це я. Ліза у відпустці – пояснила вона” 

“Зрозуміло, дякую, що допомогли” 

Я піднялася ескалатором і пішла вперед. У інші магазини не заходила, бо вони мене не цікавили. 

“Чому ти це робиш? – запитала Кесседі, – навіщо лізеш не у свої справи і не запитала про все у самої Тіффані”

“А чому Тесс прописує розділи від інших персонажів, а не тільки від нас з Джен” – задала риторичне питання. 

Вона погодилася з моєю відповіддю. Я просто хотіла дізнатися іншу точку зору, адже вона може бути інакшою. 

Я вже майже дійшла до магазину, коли згадала, що не подумала як до неї звернутися. Онні, не підходило, бо ми не близькі подруги. Сонбе також, бо вона не моя старша. 

Що там ще залишалося? 

Я пройшла всередину, перебираючи варіанти, ледь не розминувшись з Ше Рін, яка мабуть завершила свою зміну і йшла додому. 

Ну точно. Це ж найкраще для того, щоб виразити повагу до неї. 

– Ше Рін – ссі! – покликала її я. 

Вона обернулася, згадуючи, хто я така і звідки ми знайомі. 

– А це ти, – презирливо кинула вона, – та, хто була тоді з Тіффані. 

– Так. Це я, – чітко сказала я і тихо, але рішуче додала, – мені потрібно з вами поговорити. 

Вона лиш пішла швидше вперед. 

– Не розумію про що нам говорити Джен – ссі, – кинула навіть не обертаючись. 

Здається, краще б я тоді мовчала, коли ми зустрілися вперше. Але ж…вибору від системи не було, а отже ще не все кращено. 

“А може це знак, що ти повинна відступити” – не втрималася від того, щоб не сказати щось Кесседі. 

– Я не заберу у вас багато часу. Тільки хочу почути відповідь на одне питання, – ображено сказала. 

Вона зупинилася. 

– Що ж так і бути – питай? – тоном наче робить мені велику послугу сказала вона. 

Огидно. Хто вона така, щоб зі мною говорити, наче… А точно, я ж не аристократка більше. 

– Чому ви посварилися з Тіффані і так її ненавидите? – рішуче запитала, – мені хочеться дізнатися і вашу точку зору Ше Рін – ссі. 

Вона здивовано подивилася на мене і у її очах щось на мить зблиснуло і так само згасло. 

– Повірити не можу…тобі справді цікаво? – запитала вона, наче колись втратила все, бо їй ніхто не повірив. 

– Так, – запевнила я, не відводячи погляд від її сумних карого відтінку очей, – якщо ви не проти поговорити тоді давайте підемо у кафе або в парк. 

– Випити, – сказала вона, – мені потрібно соджу, щоб це розповісти.

– Згода, – радісно кивнула я, хоча пити вдень і здавалося дивним.  

Туди ми поїхали моєю машиною, але платити вона вирішила сама.  Як молодша я налила перша в її склянку. 

– Питаєш чому я ненавиджу ту зміюку. Що ж послухай одну річ яку я тобі сьогодні скажу. Пак Тіффані або як вона називає себе О Реєрс – жахлива людина. Коли вона бачить ціль ні перед чим і ні перед ким не зупиниться, щоб її досягнути, – на одному подиху видала вона і вже хотіла йти, але я зупинила. 

– То це вона не мала таланту і вкрала у вас ескізи? – запитала, відчуваючи як моє серце падає кудись вниз. 

Вона важко зітхнула. 

– Що по твоєму станеться, коли два урагани зіткнуться в океані? – запитала тихо. 

– Нічого хорошого, – прошепотіла я і тут до мене дійшло, – ви така сама як і Тіфф. 

– Саме з цієї причини я її ненавиділа, ми були найкращими подругами і головними суперницями одна одної. І кожна робила усе, щоб допомогти, а потім зруйнувати. 

– Ви божевільні, – вражено видихнула я. 

І справді тверезим таке мозок не зрозуміє. 

– Можна й так сказати. І передай її мої вітання при зустрічі. 

– Так. Мені підвести вас? 

– Просто виклич таксі, і сподіваюся ми більше не зустрінемося, Джен – ссі, – втомлено, глянувши на мене відповіла я, – завтра я поїду з Сеулу. 

Не запитувала куди. Більше нічого не розпитувала. Попросивши у Кесседі допомогу я виконала її прохання. 

– Бережіть себе, Шерін – ссі, – сказала я на прощання. 

Їхати машиною я не мала права, бо хоч і не надто спяніла, але краще не ризикувати у чужій реальності. 

На таксі їхати також не хотілося. 

Тому я вирішила пройтися. 

Розмова залишила неприйємний післясмак і мені було не дуже. Потрібно зайти у найближчу кондитерську і купити щось солодке.