Розділ 24. 1. Час допомагати Тіффані.

Ранок настав швидко. Здається  – щойно заснула і ось уже час вставати. Сьогодні мене будить не будильник, а дзвінок телефону, мелодію на якому я так і не змінила. 

 – Алло. Я слухаю,  – не подивившись хто там відповідаю. 

Із запізненням згадую, що це може бути й той, хто надіслав мені ту дивну коробку. Лист я усе ж таки вирішила викинути в воду. Вирішила, що це краще, ніж спалювати і так від нього може зовсім нічого не залишитися. 

 – Тільки не кажи, що ти все ще спиш. У реальному світі на це не має часу,  – чую голос Тіффані і ледь не видихаю з полегшенням. 

 – Я не чула будильник,  – відповідаю, коли бачу на телефоні що зараз уже десята, а отже, я пропустила розмову з Джен. 

Відчувала як на мене накочує злість на саму себе. Може вона не мала часу поговорити, але якщо це сталося через мене…

 – У будь якому випадку я вже їду до тебе тому вставай і приводь себе до ладу. У тебе… – мабуть, вона подивилася на годинник і сказала,  – двадцять хвилин. 

 – Ти ще гірша, ніж моя покоївка і компаньйонка Ешлі,  – бурчу на неї я. 

Вона сміється і завершує виклик. 

Ні, ця моя риса характеру точно найгірша. Але так хочеться поспати чим довше тим краще. Та й узагалі я у цій реальності не працюю, то хіба я не маю права прокидатися тоді, коли забажаю? 

Повільно, майже сонно підіймаюся з ліжка, одягаю нову футболку і цього разу штани. А вчорашній одяг складаю у кошик для брудного одягу. 

У моєму розумінні це той, який я носила аж цілий день. А після прання можна уявити, що це новий одяг. От що викликало у мене найбільший захват це пральна машинка і пилотяги. У нас такого не було ні в якому вигляді, тому я спостерігала за цим чудом техніки з деяким побоюванням і цікавістю. 

Потрібно буде попросити Джен, щоб вона додала це до запланованих винаходів. 

За цей час босоніж проходжу до вікна і відкриваю штори, а потім і вікно, щоб впустити чисте повітря. Уночі я ніколи не відкриваю вікна, бо через вуличний шум не можу спати. 

Власне пройшло декілька днів поки я звикла навіть без відчинених. 

Далі проходжу у ванну кімнату. Приймаю душ, мию волосся і вмиваюся. 

Потім дістаю гребінець, який відрізняється від того, що у моїй реальності і радію з того, що у Джен таке коротке волосся, якщо порівнювати з тим яке в мене. 

Я знаю, що тягну час. Неквапливо черепашиним кроком простую на кухню і відкриваю холодильник з подивом дивлячись на контейнери. 

“Але ж учора ввечері їх тут не було” 

Обертаюся і бачу Тіффані, яка дивиться на мене з хитрою усмішкою. 

 – Ваша доставка їжі, розпишіться, будь ласка,  – вона ледь схилила голову в знак вітання. 

 – Щиро вдячна ви врятували мене від голодної смерті,  – відповіла у тон їй і не втрималася, щоб не розсміятися. 

Вона підійшла ближче і обійняла мене. Я зробила теж саме у відповідь. 

 – Може тебе усе ж навчити готувати,  – задумливо запитала вона,  – інакше як ти без мене узагалі виживеш. 

Я знизала плечима. Навичка безсумнівно корисна, але…хоча я ж уже не аристократка, то чому я хвилююся. 

 – Узагалі є доставка, але твоя пропозиція теж слушна,  – відповіла я. 

Вона вражено подивилася на мене і постукала мене по плечі. 

 – Наша Фелі вже так виросла,  – стерла невидиму сльозу вона, через що мій погляд став невдоволеним. 

 – То чому ти прийшла?  – запитала переходячи до суті. 

 – Принесла перероблений одяг, чому ж ще,  – враз, посерйознізавши сказала Тіфф. 

А його взагалі можна так просто перевозити? 

Але спочатку ми випили чаю і поснідали. Після того пройшли у вітальню, де Тіфф залишила одяг, який привезла на таксі. 

А подивилася ще раз. Наче зовсім інший і цього разу я відчувала емоції. Я відчувала усе що вона хотіла сказати і це було чудово. 

 – Ти змогла. Смуток, надія, ностальгія і багато чого іншого. Вітаю Тіфф!  – сказала я щиро радіючи за неї. 

Вона ледь всміхнулася, але я знала, що їй подобається визнання. Придивившись уважніше я зрозуміла ще дещо. 

 – Ти використала мій стиль одягу?  – здивовано перепитала. 

 – Ти хотіла практичність. А він подобається мені найбільше. Та й схожий з моїм,  – чесно відповіла вона,  – ти ж не проти? 

 – Та ні, головне, щоб це не було через підлаштовування,  – тихо сказала я. 

 – Я не люблю робити щось заради інших. Я велика егоїстка, якщо чесно,  – відповіла вона дещо байдуже. 

Але я все розуміла. Та й ніхто нічому не повинен. І абсолютно нормально ставити себе на перше місце.

Цього разу примірка пройшла простіше. Але це не означало, що одяг втратив вишуканість. Навпаки він став більш самобутнім, ніж до того. І я відчувала себе справді щасливою, маючи змогу бути у ньому. І це було честю для мене одягнути його першою за інших. 

 – І як тобі?  – запитала Тіффані схвильовано. 

 – Що потрібно робити далі?  – водночас із нею запитала я.

У цьому одязі я відчувала себе впевненішою і чомусь мені хотілося допомогти усім, чим зможу. 

Вона усміхнулася. Її обличчя розслабилося і опустившись на диван тихо сказала. 

 – Усе, що захочеш Фелі. 

У сенсі? Я не зрозуміла її слів. Мені ж багато чого невідомо і багато чого було заборонено, то як я можу дозволити собі щось зараз? 

Та й чи є щось, що я б хотіла зробити. Я звикла до слухання матінки без зайвих кроків. І у мене була мета до якої я йшла. 

 – Я не знаю. Хіба от хочу навчитися водити машину, щоб можна було легко пересуватися, а так,  – я не визначено махнула рукою. 

Вона кивнула. 

 – Точно,  – погодилася,  – це дуже хороша ідея, Фелі,  – усміхнулася схвально. 

 – Тоді подбай про мене,  – відповіла. 

Мій характер поступово повертався і я відчувала як дихати з кожним днем стає легше. Немає нічого кращого, ніж бути собою. 

 – Але можу я тебе дещо попросити?  – запитала вона зніяковіло, але погляд її був рішучим.