Розділ 23. Прощання з Лукрецією.

“Вчора вже минуло. Завтра ще не настало. А сьогодні незвідане”

"Наш незвіданий Сеул"

Тепер, коли Тіффані шила одяг і більше не приходила мені стало самотньо. І я у повній мірі нарешті відчула наскільки мені її не вистачає. 

Я навіть не стрималася і зателефонувала цього разу Клементині, але навіть не сумнівалася, де вона знаходиться. Інколи у мене виникало питання, чи буває вона колись у своєму офісі?

–  Леді Офеліє, рада вас чути, –  весело сказала вона. 

–  Навзаєм, леді Клементино, –  відповіла тихо. 

–  То чому телефонувала? –  запитала вона зацікавлено. 

–  Вибачте за дурне питання, але чи не можна тут найняти людей ну для…

Вона промовчала. 

–  Ти хочеш знайти людину, яка дбала б про тебе як твої покоївки? – запитала цього разу серйозно. 

–  Ну так, – невпевнено визнала я, наче сама сумнівалася у цьому. 

–  Якби ти жила у якомусь маєтку чи хоча б приватному будинку це ще якось можна було б влаштувати, – почала вона, – але так –доставку їжі, може ще когось. 

–  О зрозуміло, – відповіла я, – дякую, що сказали. 

–  Вибач, що нічим не змогла допомогти, – поникло сказала вона. 

–  Що ви! – заперечила я, – насправді ви дуже допомогли. 

Ми попрощалися і виклик завершився. Я опустилася на ліжко у вітальні і ледь не розридалася як зовсім не личить аристократці. Усвідомлення нарешті накрило мене не хвилею, а справжнім цунамі чи тайфуном. 

Тобто я…вже хотіла знову згадати усі свої титули, але раптом Тесс матиме поганий настрій і реально вирішить вбити мене раніше часу. 

Тесс. По перше я у дуже рідкісних випадках когось вбиваю у книгах, а по друге я не можу писати коли в мене жахливий настрій саме через те, що ти подумала. 

Офелія. Боїшся все знищити. 

Тесс. Чудово сказано. Не хочу псувати вам життя ще більше. 

Отже, тепер я…після цього йде довгий титул…змушена робити усе самостійно?

Робити усе самостійно. 

Усе. 

Самостійно. 

Слова відлунювали в моїй голові повторюючись і змінюючи порядок, знову повторювалися. 

Я відчула себе безпорадною і безсилою. Хто я взагалі така у цій реальності? У мене може бути тут, хоча б тимчасове місце? 

Тільки тепер я повністю усвідомила те на що не хотіла звертати увагу усі минулі дні. Через що використовувала Тіфі. 

Остання казала правду. Коли адреналін і ейфорія спали залишилася гола правда. 

Я – чужинка. 

Чужинка, яка зовсім не розуміє світ далекого майбутнього. 

Якби ж я тільки могла б повернутися додому за своїм власним бажанням. 

Мені хотілося плакати. Але я не вміла. Я не знала як це зробити. Я звикла зціплювати зуби, стискати долоні і братися за справи, наче нічого не сталося. 

Я повинна була стати королевою. Попри все. 

Але навіщо? 

Коли дзеркало зблиснуло уперше за декілька днів я відчула полегшення і подумки подякувала Світлій богині за порятунок. Точно з усім цим я забула про свої щоденні молитви. 

Здивовано завмерла на місці, побачивши, де саме знаходиться Джен. 

– Привіт…О, це ж магічна вежа! – приховала за радісною усмішкою, свій справжній стан, а потім з розгубленим поглядом подивилася на Лукрецію, – Бабусю? – здивовано перепитала. 

– Тобі личить цей образ, Офеліє, – схвально усміхнулася вона, – так дивно бачити мій колишній світ знову, – з ностальгією промовила. 

Я й сама не зрозуміла як моїми очами почали текти сльози. Не може бути. Я інстинктивно закрила обличчя широким рукавом кофти. 

А потім почула як двері зачинилися. Джен тактовно залишивши нас на самоті. 

“Прихований квест. Дізнайтеся усе про Лукрецію. Нагорода 10000 ігрових монет і …”

– Не потрібно, – зупинила мене бабуся як завжди м'яко, – ти потрапила у чужий для тебе світ, це абсолютна нормальна реакція організму, Фелі, – з теплою усмішкою пояснила вона. 

– Але я ж…аристократка, – розгублено протягнула я, – хіба мені можна? – здивовано перепитала я. 

– Ну зараз ти простолюдинка, – розсміялася, – вважай це відпусткою від свого навчання і роби усе, що забажаєш, – наголосила вона. 

– А ви теж себе так відчували, коли вперше потрапили у нашу реальність? 

Вона кивнула. Але складалося враження, що вона хоче щось приховати за своєю посмішкою. 

І насправді було одне питання яке не давало мені спокою увесь цей час, але я не наважувалася його запитати. Тільки зараз я мала останню спробу. 

– Бачу по твоєму погляді, Фелі, що ти так і хочеш щось запитати? 

– Та усього лиш як ви витримали все це? – запитала стежачи за її реакцією. 

– На що ти натякакаєш, Фелі? – ніяк не відреагувавши запитала бабуся. 

Я знала, що Лукреція просто хоче, щоб я запитала її прямо те, що мене цікавить. Або…боїться, що про все дізнається справжня Лукреція. 

– Та через кого ми обмінялися душами, сказала, що ви можете допомогти нам у тому, щоб ми могли перейти через дзеркало без шкоди для нас. А отже, хто ви насправді? – запитала абсолютно серйозно, без жодної усмішки і додала, – бабусю Лукреціє, у вас подвійне життя, чи не так? 

Тесс. Дякую, що оформила мою теорію в речення. Хоча дивно чому я не подумала про це раніше. 

Офелія. Мене й досі дивує, що тобі не відомо усе. 

Тесс. Але я завжди знаю чим усе закінчиться. 

Я терпляче чекала. Вона ж зараз розсміється і у своїй звичній манері скаже, що це маячня. Правда ж? 

Я розгублено дивилася на дзеркало перед яким сиділа найрідніша для мене людина, яка так багато всього приховувала від нас усіх. 

– Офеліє, – протягнула вона моє ім'я і я здригнулася, не почувши звичне “Фелі” 

– Так, бабусю. – схилила голову я.  

Щось блимнуло в її руці і в наступну мить вона вже сиділа біля мене і міцно обіймала. Я з подивом побачила, що її вигляд змінився.