Екстра 8. Єлизавета

Я потягнулася і важко зітхнула. Це був найбільш втомливий робочий день. Звук клацання клавіатури досі відлунював у вухах, очі боліли від невідривного перегляду моніторів. 

І це при тому, що усе тривало зовсім недовго. Поруч сипала прокляттями Кесседі, яка виглядала не менш втомливою. 

Я в житті не подумала, що одного дня буду боротися за її систему. Сервер міг легко накритися, усе могло зруйнуватися. 

Я вперше мала можливість зруйнувати її систему так, що навіть не буду у цьому винна. Але я не змогла. Побачила як Кесседі бореться за неї, наче від цієї системи, щонайменше залежить її життя і не змогла все зруйнувати. 

– А цього могло й не бути, – пробуркотіла вона, знімаючи взуття. 

– Про що ви? – незрозуміла, поринувши у власні роздуми, – і не хотіли б ви перевдягнутися. 

На відміну від мене вона була у своїй сукні. 

– Якраз хотіла запитати, – протягнула вона, мабуть, роздратувавшись, що я запропонувала перша. 

– Йдіть за мною, усе одно мені туди ж. 

Я й сама страшенно втомилася. Зараз найбільше, що хотілося це прийняти душ і завалитися спати. 

Вона навіть нічого не відповіла проти і просто встала з свого крісла і босоніж направилася на сходи. 

Перед тим знизивши витрату світла в кімнаті. Лампи у них ніколи не вимикалися, а просто зменшували яскравість. 

Ми піднялися сходами і я пройшла до перших дверей праворуч. Вийняла з кишені спеціальну картку і підтвердивши свою особу пропустила її всередину. 

– Перевдягнутися можна в тій кімнаті, – я вказала на одні з дверей. 

– Ну точно, теж саме планування, – нарешті сказала щось вона, а я відправилася в душ. 

Я відчула як втома від цього зникає, але захотілося спати. За цей час я зовсім забула про Кесседі, тому коли зіткнулася з нею здивовано завмерла, не розуміючи, що вона тут забула. 

– О, леді Амфро, – і чому я продовжую її так називати, якщо вона взагалі не леді і надзвичайно нестерпна особа, – вам йде. 

Вона була неочікувано у звичайному топі і штанах, а поверх накинутий плащ. Волосся звично сховала під капелюх. 

– Ти теж виглядаєш краще. І в тебе ж є вітальня, ми не закінчили розмову, – запитала вона як завжди не даючи право їй відмовити. 

Хоча, можливо я й не змогла заснути не дізнавшись усе важливе. 

– Є авжеж, – кивнула я і спустилася невеликими сходами у потрібне приміщення. 

Перед нами відкрилася зала з приглушеним світлом з диванами і столиком. А ще тут було вікно, яке завжди закривали штори. У мене не було часу відкрити його. 

– Чаю не запропонуєш? – запитала вона нахабно вмощуючись на одному з диванів. 

– Так я ж вас не запрошувала, – втомлено лягаючи на інший диван. 

– Навіть склянку води? – обурено кинула вона. 

Я сперлася на подушку і активувала свій браслет. Поруч одразу з'явилася моя системна помічниця у вигляді милої кішки Мейгі. Раніше я мала у себе вдома і дуже за нею сумувала, тому обрала саме таку форму. 

– Ви нарешті повернулася, господине Лізо, – сплеснула лапками вона, – ви щось хочете? Як ваші справи сьогодні? 

Як для кішки вона була надто емоційна, але я теж була надзвичайно рада її бачити. 

– Усе гаразд, Мей. Можеш зробити якісь напої, від яких зникне втома, для мене…і цієї леді? – попросила я, вказавши поглядом на Кесседі. 

– А то у вас гості? – запитала вона гордовитим тоном і почимчикувала виконувати прохання. 

– А вона миленька, не дарма ж я скільки промучилася, щоб додати цю функцію? – відгукннулася Кесседі тоном, наче хотіла аби я її похвалила. 

Може ще її по голівці погладити за старання? Це не змінить того факту ким вона є в цілому, навіть якщо інколи вона робить і хороші вчинки. Хоча, це ж взагалі не характерно для таких як вона. 

Через трохи, Мей повернулася пхаючи лапкою піднос здається з мохіто. І звідки воно у мене взялося? Також вона взяла піцу. Яка ж вона в мене розумничка не дасть бідній господарці з голоду вмерти. 

Кесседі. А якщо вже мова за це зайшла. Кого б ти обрала, як би мала можливість. 

Тесс. Змію або лисицю. Ну можна ще єнота. 

Кесседі. Неочікуваний вибір. 

– То чому усе могло бути простіше? 

– Це все через Тесс, – закотила очі вона, – можна ж було використати очевидний метод, а не йти через треті двері, як вона любить говорити, – важко видихнувши пояснила вона. 

– Треті двері? – перепитала з нерозумінням, тільки приблизно здогадуючись про значення цієї фрази. 

– Ну от уяви, – протягнула вона відкушуючи сматочок тістечка і відпивши напій, – перед тобою відкриті двері, навстіж – вікна, але ти пробиваєш стіну. О це й є ті треті двері. 

Я кивнула, хоча до кінця не могла усвідомити одне питання, а навіщо? 

Чи то прочитавши мої думки чи здогадавшись про це Кесседі з поблажливою усмішкою відповіла. 

– Тому що на думку Тесс, усе це зачинене і вона не має іншого варіанту як пробити стіну. 

Це я надто втомлена чи це звучить надто дивно, що мій мозок відмовляється обробляти інформацію. Але все ж як це можливо? 

– І знаєш що, вона ж навіть не помітила важливу підказку, яку їй ледь не на тарілочці подала, – ображено додала Кесседі. 

Тесс. Забула? Мій девіз – просто продовжуй йти вперед. Тому я ніколи не дивлюся, що відбувається збоку і для мене є тільки прямий шлях. 

Кесседі. Авжеж ні, альдерін. Але все ж. 

Тесс. І з моїм зором мені можна й не побачити твої вікна й двері. 

Кесседі. Ти ображаєшся на мене? 

Тесс. Багато хочеш, Кесс. 

Я ледве стрималася, щоб не розсміятися. Вони розмовляли між собою так, наче були знайомі багато життів до цього. Але чи маю я право запитувати? Чи потрібно узагалі лізти до відносин цих двох. 

Тесс. Але щодо підказки…

Кесседі. “уїдливо” Ти знаєш відповідь. Чи мені ще уточнити розділ?