Розділ 19. До зустрічі, Лукреціє!

Відновившись у кімнаті Арчі, який мене туди відніс раніше я попросила його провести до Лукреції. Чи точніше до тої ким вона стала. 

Я повинна була зробити це якнайшвидше. Поки вона не покинула місто. У мене ще було одне прохання до неї та й питаннь вистачало. 

Вона була інакшою. Вони були різними. Вона мала світло русяве волосся з великими сіро зеленими очима і з розгубленим поглядом. 

У ній не було ні зверності, ні холодності. Та й на вигляд була, наче їй трохи за двадцять. 

– Ликерія? – покликала її на те ім'я, яке згадувала авторка. 

– Дзеркало, – попросила вона, – мені потрібно дзеркало. 

Я простягнула те яке носила з собою і вона вражено вдивлялася у нього. 

– Як бачиш, – усміхнулася вона самовпевнено, – я зовсім не прогадала зі своєю ставкою. 

Чи все ж таки схожі? Мабуть, зарано я зробила свої висновки. 

– Та не моя це зовнішність, – нарешті не витримує вона мого виразу обличчя. 

– То у кінці вашу душу знову, просто переселили у інше тіло, – сумно зазначила я. 

Скільки старань і все намарно. Я відчула сум, який не могла контролювати. 

– Та що вже,  – байдуже знизала плечима вона, – це все одно було можливо тільки в теорії…відновити моє справжнє тіло…точніше це було б цілком можливо, якби я хоч пам'ятала як виглядала раніше, – протягнула вона, важко зітхнувши, – але пройшло надто багато років, – завершила засмученим тоном. 

А я була впевнена, що вона змогла прожити так довго бо не забула себе. Виходить причина була в іншому. І чому ж тоді? 

– Узагалі нічого, – натомість запитала з підозрою. 

– Вік і можливо зовнішність. Мені зараз скільки років як повинно бути і тепер я проживу своє життя так як я цього бажаю, – рішуче заявила вона, – о і ще одне не називай мене Ликерією. Я ніколи не любила своє ім'я і вона вже давно померла. 

А якщо ні? Хотіла запитати, але не стала. Не хоче говорити, то й нема чого згадувати. 

– То куди ви тепер? – натомість запитала, все ще за звичкою звернувшись на ви. 

– Мій корабель відпливає сьогодні, але якщо чесно я не знаю чи допливе він до місця призначення, – але на цьому моменті вона щиро сміється. 

Вона ж тепер вільна, розумію я. 

Від обов'язків, які стримували її, від чужого життя і від чужих рідних. Чи буде вона за чимось сумувати чи вирішить пошкодувати про своє рішення. Не думаю. 

– Я хочу, щоб ти провела мене, – шепоче вона змовницьки. 

Я тільки встигаю кивнути, і вона хапає мою руку і вибігає з приміщення. Перед тим взявши невеличку торбину чи що це таке. Мабуть, магічно розширену з усіма її речами. 

– Ми втікаємо? – сміюся я голосно і вільно. 

Не має нічого кращого, ніж бігти на всю швидкість, навіть знаючи, що потім мені буде важко дихати і буду довго вирівнювати дихання. 

Але зараз так весело і я відчуваю таку свободу, що мені байдуже. 

Ми покидаємо вежу легко і без жодних зусиль. 

На вулиці нас уже чекає Арчі. 

– То ти теж в плані? – запитаю з усмішкою. 

Він киває. 

– Прошу на борт, – простягає він нам по черзі руки. 

– Мені буде сумно, що я більше не побачу твої винаходи, – зітхає вона зі щирим розчаруванням. 

– Я буду посилати вам листи…– він ледь не називає її бабусею, але вчасно зупиняється. 

– Та чого вже, – розуміє його затримку вона, – називай як тобі зручно. 

Ми летимо у повній тиші, хоча в мене на фоні грає як меланхолійна музика, яка не заважає. 

Коли ми опиняємося в порту я відчуваю, що зовсім не хочу прощатися. За цей тиждень, що ми знайомі щиро привязалася до Лукреції і не хотіла, щоб вона їхала. 

Чому так, ті хто стають важливими так легко йдуть з нашого життя? А що ті кого вони залишили і навіть не обернулися? Що ж їм робити? 

– Ти чого? – шарпає мене за рукав, – невже привязалася до своєї пацієнтки? – сміється вона і додає зі звичною насмішкою, – як ти узагалі завдання виконувала? 

Я не одразу розумію про що вона, а потім тихо, щоб не почув Арчі відповідаю. 

– Це просто завдання. Ролі, як ті які виконують актори. Але ви інше…ви сім'я, – пояснюю з натиском. 

– То ти з тих для кого сім'я має найбільше значення, – задумливо каже і продовжує зі смутком в тоні, – тоді будь обережна, якщо не хочеш страждати. 

Ми замовкаємо. Бабуся, тобто Лукреція чи як її тепер звати переговорюється про щось з Арчі, а я не бажаю підслуховувати, тому відходжу убік. Дивлюся на море. Ніколи не могла стримати захоплення від нього. 

На кораблі. І на білих чайок в блакитному небі без жодної хмари. 

Нарешті я згадаю про дві важливі речі, коли Лукреція вже йде до свого корабля якого прийшлося трохи зачекати. 

– Як щодо дзеркал і потраплянців? – я ледве стримуюся, щоб не вигукнути це. 

Вона повертається і швидко говорить. 

– Артефакт схований там де й листи, а от щодо другого…мить вона задумується над відповіддю і тоді тараторить, – у тебе є можливість сказати про те, хто ти тільки десятьом людям, а далі викручуйся як хочеш…можеш казати, що ти регресорка чи переродилася…усе окрім того, що ти потраплянка. 

– Щиро вам дякую за все! – я все ж не втримуюся і міцно її обіймаю. 

Вона фиркає, але робить те саме. 

– Щасти тобі, Дженіфер! – шепоче вона і швидко забігає трапом наверх. 

Ми з Арчі махаємо їй рукою завмерши на бруківці порту. Стоїмо поки корабель не зникає з поля нашого зору. 

– До зустрічі, Лукреціє! – шепочу я, незнаючи чи зможе вітер донести мої слова до неї. 

Сподіваюся те твоє нове життя буде краще, ніж два попередніх і щиро прагну, щоб ми ще хоча б раз зустрілися вживу. 

Я відчуваю як по очах котяться сльози. Я не стримую їх, знаю, що так не можна, але нічого не можу з собою зробити. 

Арчі стоїть так, щоб цього ніхто не побачив, а потім, коли ми вже опиняємося у нашому транспорті простягає хустинку. 

– Дякую, – коротко відповідаю.