Розділ 18. Остання спроба.

Сьогодні я спробую востаннє. Я рішуче проходжу в хол Магічної Вежі, стукаючи підборами так, що чарівники які проходять повз відразу розступаються. Я їх повністю розумію. 

У лабораторію я майже влітаю мимохідь вітаючись з присутніми тут людьми і проходжу у ту саму кімнату, де вперше потрапила у той підпростір. 

Тут порожньо і тихо. Я опускаюся на те саме крісло, але цього разу жодного ефекту немає. Усе так як має бути. Заплющую очі і пробую зосередится. Майже медитую. 

І думаю. Довго думаю над тим, що я зробила неправильно і чому у мене нічого не виходить. Хоча… я знаю. Моя найбільша проблема – щоб усе відбувалося тут і зараз, без розтягування на довго. Тоді я матиму більше часу на відпочинок. 

Адже я звикла робити усе точно. А тут потрібно було залучити ту мою рису, яку я хотіла забути – креативність. Це ж магія, її не можна сприймати як щось просте і те, що можна легко зрозуміти. І навіть якщо мати інструкцію як діяти, усе не вийде з першого разу. 

– Офеліє, що ти тут робиш? – почула чийсь здивований голос. 

Я надто від'єдналася від реальності. Повільно розплющила очі і поглянула на людину, яка прийшла. 

– Тату? – не менш здивовано глянула на нього, – Я просто…– почала шукати відповідь і поставила зустрічне питання, – А ти? 

– Зайшов дещо взяти…– протягнув він усе ще здивовано дивлячись на мене. 

І що не так з цим кріслом, що коли я на ньому сиджу усі дивляться на мене або перелякано або як на восьме чудо світу. Вони ж тут теж мають бути? Нарешті знайшовшись з відповіддю я зістрибнула вниз і відповіла. 

– Допомагаю бабусі Лукреції і заразом навчаюся. 

– Тоді успіхів, сподіваюся ти якнайшвидше з цим завершиш і частіше буватимеш вдома, – посміхнувся він і поспішив покинути цю кімнату. 

Може вона проклята, чи що? 

– Тобі теж вдалого дня, тату, – побажала я вже навздогін. 

Він обернувся, ледь всміхнувся і вийшов. А я була близька до того, щоб опуститися на холодну підлогу і заплакати. Знову ця тригерна тема, яка дістала як нашу авторку, яка вже за це була готова кинути в мене сковорідку так і мене саму. 

Я знаю, що мати тригери нормально. Але як я ненавиділа себе, що уже протягом скількох років не могла оговтатится після подій, які вже давно пройшли. Ганчірка. Ось і вся правда про Дженіфер Лойд. 

Тесс. Ну не треба Джен. Ти чудова людина, щоб ти там не говорила і не думала. А ще ти прекрасно вмієш усе розуміти навіть краще за інших. 

Джен. І справді. Я повинна зібратися. Мені ще потрібно стати королевою, щоб ти могла закінчити книгу, а Кесседі перемогти ту Вер’яту. 

Тесс. То ти усе ж на її боці? Але скажу ще дещо – не замикай у собі свої емоції, ти можеш плакати, сміятися, злитися, ображатися, коли цього забажаєш. 

Джен. Щиро тобі вдячна. 

Тесс. Я просто повернула тобі допомогу. 

Вдихнула і видихнула. Заспокоїлася і підійшовши до дверей торкнулася холодної ручки. Щось ця арка надто затягнулася, уже давно був час завершувати. Я вийшла з приміщення і пішла на пошуки Лукреції. Вона приїхала раніше за мене і тепер перебувала десь так. 

 Я швидко побігла до ліфту і ледь не розминулася з тою кого шукала. 

– О, ти вже тут, – протягнула вона, а погляд її був, наче не тут. 

– Так, я готова спробувати востаннє? А ви, Лукреціє? – схвильовано запитала. 

Я знала, що їй точно буде важко попрощатися з важливими для неї людьми і почати жити своє життя. Це було видно у її невпевнених якихось рваних рухах, майже не вловимій усмішці і погляді людини, яку не врятувати збираються, а навпаки стратити. 

– Усе добре, – я простягнула руку вперед і так і застигла не знаючи, що робити далі, а потім міцно її обійняла, – усе буде добре, – знову повторила не знаючи кого хочу підбадьорити більше – Лукрецію чи усе ж себе. 

– Дякую, Фелі, – усміхнулася вона, – я просто трохи розгублена від того, що все відбудеться. Я чекала це усе своє життя тут, – рішуче мовила вона і направилася вперед. 

Я швидко пішла за нею ледь встигаючи за її ходою. У такі моменти справді забуваю скільки їй років. Я не знала куди веде мене Лукреція, але здогадувалася, що саме там усе й відбудеться. 

– Це нічого, що ви з нею не попрощаєтеся. Думаю, вона буде засмучена, – кинула я. 

Лукреція не обернулася. Вражено подивилася їй вслід. Я спеціально прийшла раніше, щоб коли настане девята година ранку вони могли поговорити. І що тепер? 

Невже Офелія більше не зустрінеться з нею?

Вона мовчки відкрила одні з непомітних дверей більше схожих на якусь технічну кімнату і тихо прошепотіла. 

– Тут є дзеркало, яке не буде блокувати вежа. Скільки у нас часу? 

– Обмежень наче немає, – пояснила я, – як тільки годинник проб'є дев'яту ви зустрінетеся. 

Вона пішла вглиб кімнати і я побачила, що там стоїть високе дзеркало, зі старовинним оздобленням рами. Воно нагадувало якийсь портал і цим викликало страх і захоплення водночас. Скло було запилене і я побачивши ганчірки і воду у іншому кінці кімнати почала його обережно витирати. 

Мені не хотілося торкатися його голіруч. Здавалося, що це призведе до якихось поганих наслідків. Ну або це вже параноя. 

– Якби я просто його торкнулася, щось би сталося? – усе ж не втрималася.

– Могло б. Ніколи не знаєш чого очікувати від давніх речей, – туманно відповіла Лукреція. 

– Але ви не попереджали мене, – дещо образилася я. 

– Знала, що ти не зробиш чогось дурного, – пояснила вона, – надто вже цінуєш своє власне життя, – чи то з насмішкою, чи то з повагою кинула Лукреція. 

І глянувши на свій годинник завмерла в очікуванні. Я також. Нарешті час настав. Поверхня вже звично замерехтіла, а переді мною з'явилася Офелія. 

– Привіт…О, це ж магічна вежа! – радісно сказала вона, а потім з розгубленим поглядом подивилася на Лукрецію, – Бабусю? 

– Тобі личить цей образ, Офеліє, – схвально усміхнулася вона, – так дивно бачити мій колишній світ знову, – з ностальгією промовила.