Розділ 17. Яку ціну я повинна заплатити?

Лукреція вже чекала на мене. Її вираз обличчя був водночас невдоволеним, зацікавленим і нетерплячим. 

Я відчула себе так, наче прийшла здавати важливий екзамен, нічого не вивчивши. 

– Ходімо, – сказала вона, дещо холодно. 

Мене чекає смерть? Чи усе ж отримаю помилування за надану важливу інформацію. Але, хто знає чи вона їй потрібна. І точно, поки не забула. 

“Ліза, я можу додавати щось по типу нотаток.”

“Я можу ввімкнути нагадування для тебе” – знайшлася з відповіддю вона. 

“Тоді добре. Нагадаєш мені, щоб як буду в лідера гільдії запитати його про Алісію і Елану Фольс” 

“Добре” – погодилася Ліза.  

“Дякую” – полегшено видихнула. 

З власного досвіду проходження візуальних новел знала, що як випадає нагода поставити  якомусь важливому персонажу питання. Я завжди обирала ті, які мали менше значення. 

– Насправді я вже закінчила деякі з своїх справ, – звернулася до мене Лукреція, – але є те для чого мені потрібна твоя допомога. 

– Зрозуміла, – відповіла, – якщо зможу, допоможу. 

Вона вела мене тільки у їй відмомому напрямку, а я слухняно йшла за нею, навіть не запитуючи. Чомусь я щиро довіряла Лукреції, не чекаючи від неї підступу. Хоч була впевнена він тут має місце бути. 

Ми прийшли до ще одного ліфта і я неохоче ввійшла всередину. Не дивно, що й самі стіни стали неприємного відтінку. 

– Лабораторія, – тихо сказала вона і вже звернувшись до мене. – Потерпи, – сказала Лукреція зі співчуттям і додала якось приречено чи що, – ти скоро звикнеш. Як і я в свій час. 

– Дякую, за те що розумієте мене, – сказала я з підтримкою. 

Не думаю, що повністю могла зрозуміти її, усе ж мала іншу ситуацію, але хотіла зробити це. 

Через деякий час вона міцно взяла мене за руку і шепнула. 

– Нам зараз потрібно буде вистрибнути з ліфта. 

– Що? Як ви це собі уявляєте? – шепотом прокричала я, – хіба це не самогубство? 

– Авжеж ні, я раз таке вже провертала, – буркнула вона і зосереджено оглянула стіни. 

– А лабораторія? – вхопилася за останню соломинку, але за її поглядом одразу зрозуміла, що це було просто для відводу очей.

Сподіваюся вона знає що робить, бо у разі моєї смерті я стану привидом і буду переслідувати до кінця її днів. 

Вона нарешті змогла зруйнувати захисний купол і ми швидко перестрибнули, зачепившись рукою за щось схоже на балки, відкрили люк і вийшли біля сходів.  

Лукреція відкрила одні з дверей коридору і ми прослизнули у нічим непримітну кімнату, повністю темну без жодного оздоблення. Єдине, що виділялося серед усього цього кристал, який переливався всіма відтінками веселки і куля, яка крутилася на підставці. 

– Невже це для того, щоб перевірити чи є у мене магія? – з недовірою запитала я. 

– Дар, який ти маєш, значить більше, ніж ти думаєш, – сказала вона з впевненістю і потягнула вперед. 

Я не пручалася тільки з цікавістю спостерігала за тим як неочікувано розгортаються події. В житті б не подумала, що отримаю можливість пройти справжню магічну перевірку. 

– Доторкнися кристалу, – сказала вона, майже наказовим тоном. 

– А це можна робити так просто? – перепитала з деякою тривогою. 

Не хотілося вязуватися у щось незаконне, а потім мати проблеми з одним з найважливіших для мене місць.

Вона відвела погляд і прошепотіла тихіше. 

– Ось чому у нас не так багато часу поки по нас не прийдуть, – усе ж дала чесну відповідь, – і запам'ятай, для усіх інших нас тут не було. 

Я спохмурніла, але все ж вирішила не сперечатися. 

Сподіваюся ніхто і справді не дізнається. Я обережно доторкнулася вказаного предмету і ледве стримала крик від болю який пронизав мою руку. 

Хотіла висмикнути руку, але не вдалося. Я зціпила зуби і подивилася на Лукрецію якимось благальним поглядом та вона лиш сказала тихо і без жодної краплі співчуття. 

– Терпи, Джен. Така ціна. 

Лаконічно і так чужорідно. А я справді хотіла їй довіряти. Біль від розчарування заглушив біль фізичний. 

Усе припинилося швидко, наче нічого й не сталося. 

– Ти молодець, – похвалила вона, ніби й не казала тих слів, – я не змогла, навідміну від тебе, – прошепотіла зовсім тихо, щоб я не почула. 

На її нещастя я давно вміла читати навіть по губах. 

– Тепер доторкнися кулі, і ти дізнаєшся як користуватися своєю здібністю, – додала вона. 

Я послухалася. А що мені ще залишилося. Не відступати ж зараз. Мене огорнуло дивне фіолетове світло яке з'явилося нізвідки. Я рефлекторно здригнулася, але цього разу воно було приємним на дотик і вселяло спокій. 

Я мимоволі заплющила очі і опинилася у невідомому приміщенні, хоча знала, моє тіло досі там, у тій кімнаті. 

Перед очима замерехтіло від кількості дивних енергій складених в різні форми. 

– Що це таке? – зачудовано запитала. 

– Душі, – відповів тихий чоловічий голос, – і ти можеш керувати ними, Дженні. Але цей дар надто велика відповідальність. 

Я колись уже чула це. Але коли і від кого? Десь на фоні прозвучало щось схоже на сирену і я спробувала покинути видіння. 

Повернувшись у реальність ми чимдуж побігли з приміщення. Лукреція напрочуд добре знала усі потаємні ходи, про які в манхві майже не зшадувалося і таким чином ми потрапили у лабораторію швидше, ніж ті, хто хотіли знайти порушників.