Екстра 7. Лукреція.

Ліам і Офелія піднялися з місця і на їхню думку непомітно вийшли з вітальні. Своїх внуків, якби це дивно для мене не звучало я справді щиро любила. Справді хвилювалася за них і завжди раділа їхнім успіхам. Вони стали для мене найріднішими у всій цій реальності і саме заради них я продовжувала жити. 

Без них життя тут не мало жодного сенсу? 

Тому я й так відтягувала момент, коли повинна буду покинути їх. Ні, я не збиралася вмирати, але повинна була піти. Стати собою і віддати місце справжній Лукреції. 

Я повільно, наче в трансі пройшла до спеціального приміщення у Магічній Вежі, яке називалася "Кімната Спогадів" 

Я ступила всередину і здригнулася від прохолоди цього приміщення. Сканування. 

Зараз я знову побачу усе, наче пережила вперше. Час від часу я відвідувала це місце, щоб нічого не забути. 

Я доторкаюся до екрану, який знаходиться на початку. 

"Спалах. Один спалах і я відкрила очі вже зовсім іншою людиною. Поруч зі мною стоїть на перший погляд незнайомий чоловік і хлопчик. Я не розумію нічого і те, чому я тут опинилася. 

А ще, я зовсім не памятаю, що було перед цим. Усі спогади до стерті, наче їх ніколи й не було. 

“Чому!? Чому нічого не вийшло!? Я ж мала покинути своє тіло і опинитися у тілі цієї дівчини. Чому ми не обмінялися…” 

Голос у моїй голові звучить так нестерпно, що я хочу закрити вуха, щоб не чути його. Не витримую і втрачаю свідомість. 

Мене повертає назад. Я проходжу декілька кроків і наступний спогад починається із ще одним спогадом. 

Знайомство зі справжньою Лукрецією.

У наступний раз я відкрила очі перед дзеркалом, з якого на мене дивилася незнайомка. 

Біле, можна сказати сріблясте волосся. Сапфірові холодні очі. Аристократка у елегантній сукні. 

“Тепер це ти. Займи моє місце, а я допоможу тобі повернутися назад” – це той самий голос, що й раніше та тепер сповнений приреченого спокою. 

Я не повірила їй. Вона хотіла зайняти моє місце в справжній реальності, то чому б їй так просто допомагати мені. 

–  Але ж мені нічого невідомо? –  спробувала заперечити, –   навіщо мені це? І я хочу додому, –  зовсім тихо прошепотіла я.  

"Лукреція Шафрін Ельдер" – у тон мені відповіла вона. 

Я відчула як мені стає важко дихати. Не витримала і сіла на щось схоже на стільчик біля дзеркала. Перед очима починають миготіти картинки її спогадів і я розумію, що по справжньому втрапила. І чи маю я взагалі вихід, хоч кудись окрім вікна.

"Прошу тебе допоможи мені. Я просто хочу трохи відпочити від мого життя" –  тепер вона змінила тактику, її голос благальний і жалісливий. 

Замінити Лукрецію...чи не стало це найбільшою помилкою.  

Я була змушена терпіти жахливий характер Велезара і прикидатися, наче я і є справжня Лукреція. Це було важко. Це виснажувало наскільки, що у якийсь момент я й зовсім втратила сон і ходила, як та примара, лякаючи мешканців. 

Виринула з спогаду і відчула, що мені знову важко дихати. 

–   Лукреціє, – прошипіла я. 

"Але ж я нічого не робила" 

– Ти так і не скажеш нікому? – запитала дещо невдоволено, –  Знаєш, це твій шанс. Я ж змогла вилікувати тебе.  

Вона змовчала і сама підштовхнула далі дивитися спогади. 

Виховування Фрідріха так, щоб з нього став майбутній великий герцог нашого дому. А пізніше підібрати потррібну наречену. І до кінця я була проти панни Ебігейл, чомусь відчувалося, що є у ній щось підступне. 

Згадала розмову з нею в альтанці. 

 – Чому я не подобаюся вам, леді Ельдер, – запитала вона на початку знайомства.

– Тому що ти з роду, який несе біду. Авжеж від тебе можуть бути проблеми, – фиркнула вона, прискіпливо дивлячись на неї.

– Тоді я усього лиш буду старнно працювати на благо і стати гідною герцогинею! – запевнила вона

– Саме так, – погодилася Лукреція, – але хіба тобі не буде байдуже як його досягти, – вона стала зі свого місця і покинула приміщення.

Потім я стала бабусею. Чесно це було для мене дивно, бачити як ростуть мої діти і діти мого брата тут. Арчезар і Кеальсея – близнюки. Трохи пізніше – Ліам. І остання –  Офелія. 

От тільки, саме народження Офелії, усе змінило. Я дізналася правду. Випадково, як це часто буває і через те, що це застало мене зненацька змушена була розповісти усе Велезару. 

Хоча тільки те, що я потраплянка усе інше я приховала. Хто зна, що могла зробити справжня Лукреція.  

Я пропускаю наступний екран. Не хочу бачити цю розмову. Йду далі поки не знаходжу потрібний. 

День, коли я розповіла Арчезару і Кеальсеї хто я. Вони вже були достатньо дорослі, щоб все зрозуміти. І як ті, хто пов'язані з магією Вежі. 

Своїм дітям і внукам я так нічого й не сказала. Цікаво, що б вони зробили якби дізналися. Усе ж вони могли б і здогадатися. 

– Арчезаре, Кеальсея, –  я наблизилася до них як завжди легко і майже безшумно. 

–  Бабусю Лукреціє, –  вони привітали мене згідно етикету і з цікавістю подивилися на мене. 

Перед цим як завжди оглядаючи краєвид внизу. 

– Ви можете мені не повірти, але я та сама потраплянка, яка зявляється в родині Ельдер через кожне покоління. 

Їхні реакції так само різняться як і характери. 

Арчезар дивиться на мене пильно, наче сканує. Щось собі зважує, а тоді відповідає. 

–  Це було зрозуміло, зважаючи на внаходи, які ви розробили і з якими допомогли мені, –  а потім запитує лиш одне, –  ви ж не зашкодите...інакше я повинен буду діяти згідно правил. 

І який же він правильний. 

– Чи погано я виховала свого сина? Чи погано ставлюся до вас? Чи принесли мої винаходи нещастя? Якщо відповідь на ці питання негативна, то ні не зашкодила, – я дозволяю собі закинути шпильку.