Розділ 16. 1. Усе, що я знала не правда?

Ми наскільки могли непомітно вислизнули з зали і страраючись не потрапляти нікому на очі як ті шпигуни, просувалися до спеціального ліфту. 

– Як ти думаєш де він? – запитала, сподіваючись, що він справді знає. 

– Тут два варіанти або він внизу займається дослідженнями або наверху…

– дивиться на все тим своїм великодумним поглядом, – розсміялася я, – наче якийсь великий філософ. 

До магічного ліфту я йшла з насторогою і страхом. У манхві чомусь усі спокійно сприймали ліфт, наче усе як має бути. Я ж тим часом відчувала тремтіння і кожний крок давався мені важко. Ще трохи й зовсім втрачу свідомість від хвилювання. 

Я на мить заплющила очі.  Це страх Джен і він чужий для Офелії. Його варто залишити за дверима. Тепер я — вона. І хоч вона відчуває страх перед цим ліфтом, давно вже звикла.

Розплющила очі. І нарешті почала по справжньому дивитися на світ очима Офелії. 

– Фелс, ти йдеш? – покликав мене брат, побачивши, що я зупинилася. 

– Ах так, авжеж, – усміхнулася я і ступила крок вперед на дивну сяючу платформу. 

Це було щось більше ніж механізм. Нас одразу накрило, щось схоже на захисний купол. З того, що мені було відомо, колір змінювався залежно від настрою того, хто у ньому перебував. 

А ще тут не було звичних для нас кнопок, які б відображали поверх. Мабуть, тому що ніхто достеменно не знав скільки їх є насправді. 

– Архімаг Арчезар де Авельд ель Шафрін, – голосно промовив брат і ліфт рушив. 

Я ледь не заверещала від страху і захвату водночас, коли він на надзвичайній швидкості полетів вверх. Лише захисний купол тримав людей всередині від того, щоб вони випали. 

Наче атракціон вільного підйому, якийсь. 

Коли ми прибули на місце призначення ліфт вишвирнув нас назовні і полетів кудись вниз. Я тільки й могла, що полегшено зітхнути. 

Все ще перебуваючи під враженнями від веселої і надто нервової поїздки магічним ліфтом я старался прийти до тями. 

– Ти в порядку? – запитав брат. 

– Так, – я ледве не відповіла корейською на це питання, але вчасно себе зупинила. 

Хоча, Офелія ж вивчала її. Могла б легко списати на навчання. 

– А тепер найважливіше, – таємничим тоном сказав брат, – згадати де його кабінет. 

Я вражено подивилася на Ліама, наче запитувала чи він серйозно. Але я все правильно зрозуміла. 

– Ти хіба забула, що кімнати у вежі живуть своїм життям і та яка була спочатку в одному місці може опинитися у зовсім іншому, – пояснив він, вловивши мій погляд. 

– Ах точно! – пригадала цю інформацію з манхви. – Геть з голови вилетіло, – усміхнулася я, – потрібно більше гуляти на вулиці, а то скоро зовсім втрачу зв'язок з реальністю.  

– Не знаю навіщо ти бабуся у вежі, але я їй щиро вдячний за це, – сказав він не звернувши увагу. 

Чи просто вигляд зробив? Я вже ні в чому не впевнена. 

– Тоді підемо пошукаємо. Як щодо того, щоб розділитися? – запитала з очікуванням. 

– І хто зробить це першим виконає бажання переможця? – одразу ж зрозумів усе брат. 

– Авжеж, – кивнула я, розвертаючись у інший бік. 

– Добре, тоді винагороду обговоримо згодом, – кинув він мені навздогін. 

Я пішла у свій бік, навіть не обертаючись. Насправді хотіла знайти привід, щоб залишитися на самоті і розібратися зі своїми думками. Усе відбувалося так швидко, що я не втигала усвідомити все. 

І тому втекла.  

Тепер проходячи цими коридорами я почала справді роздивлятися їх. Невимовно гарні. Двері які зустрічала на своєму шляху навіть не відкривалися і розуміла, що все ближче наближаюся до програшу. Але я не хотіла здаватися, хоч до кінця не була впевнена, щодо того, що мені потрібно від брата…Офелії. 

Не потрібно забувати, що я тут лише тимчасово і ми з ним не родичі. Ось чому я знайшла привід, щоб втекти. Потрапивши під вплив атмосфери я забула. Про завдання і про все навколо. 

Чому це досі має на мене вплив? Ось чому я старалася не брати завдання, де потрібно було відігравати чиюсь доньку, сестру, наречену дружину і подібне. 

Це було не для мене.  

"Прихований квест. Зрозумійте мотиви Арчезара. Винагорода зілля для пілсилення магічних здібностей"

Я йшла швидко, наче як завжди, хотіла втекти від себе самої хоч мені було добре відомо, що це неможливо. 

Занурена у свої думки я ледь не проминула одні зовсім непомітні двері, які здавалося були ледь прочинені. Я зазирнула всередину і побачила закручені сходи, якій йшли кудись вверх. 

– Гірше точно не буде, – прошепотіла і ступила крок вперед.

Складалося враження, що сходи й зовсім не збиралися кудись мене приводити. У мене вже починало паморочитися в голові, а кінцевий пункт призначення не спостерігався зовсім. 

– Мабуть, це була пастка у яку я так по дурному втрапила, – приречено промовила і вже хотіла спускатися назад, коли краєм ока вловила світло десь зверху. 

З новими силами я швидко подолала останні метри і опинилися на чомусь схожому на оглядову платформу чи балкон. Спиною до мене стояв чоловік з довгим білим волоссям, яке вільно падало йому на спину. Одягнутий в мантію розшиту різними візерунками, які мали магічну силу. 

– Арчі! – окликнула його, привертаючи увагу до себе. 

Він з усмішкою обернувся до мене і простягнув руки. Я щасливо кинулася в його обійми. Він зімкнув руки на моїй спині і я відчула тепло і спокій.

– Радий тебе бачити, Фелс, – щиро сказав він, – думав ти вже зовсім зів’яла через своє навчання. 

Яке незвичне формулювання. 

– Не хвилюйся, – усміхнулася я, – ніщо не змінить мій характер. 

– Тоді добре, – кивнув він, – хай хоч хтось у цій реальності назавжди залишиться такою світлою як ти, – у кінці його голос стишується і він з задумливим виглядом повертається до краєвиду перед ним. 

Я стаю поруч і мовчки дивлюся туди куди й він. Звідси можна побачити здається усю столицю. Я помічаю наше герцогство, яке межує з маркізатом Шафрін, а ще далі і Астероси наші закляті вороги протягом невідомо уже скільки віків.