Частина 1. 4. Магічна Вежа. Розділ 16. Знайомство.

Магічну вежу було видно ще здалеку. Я зачудовано дивилася з вікна карети на те, наскільки вона виділялася серед усіх інших будівель і видавалася неземною. Вона здавалася містичною і ще не встигнувши зайти я відчувала магію, яка витала скрізь. Її стіни переливалися різними кольорами і я не могла достеменно сказати вона синя чи фіолетова, а може й зовсім сіра. 

Коли ми приїхали брат вийшов першим і спершу подав руку мені. Це справді здивувало, бо я була впевнена, що виходити перша  має старша за віком леді, а не її внучка.

Після мене спустилася Лукреція. Називати її бабусею було складно. Підійшовши до ще одних кованих воріт у цій реальності я чекала на подальший розвиток подій. 

Лукреція постукала у ворота відбиваючи дивний ритм, який я не розуміла. Але могла здогадатися, що це пароль входу. 

– Лукреція Ельдер? – почула голос, який пролунав буквально нізвідки. 

Я мимоволі здригнулася. Якби я не знала подумала б, що це штучний інтелект говорить, а не людина. Беземоційний, несправжній і такий, що я не могла зрозуміти жінка це чи чоловік. Молода та істота чи вже літнього віку?

– Так, – з усмішкою сказала вона, – а зі мною леді Офелія і лорд Ліам. 

– Проходьте, але архімаг дещо зайнятий, – знову сказав невідомий. 

Як я зрозуміла хтось на кшталт адміністратора чи наглядача. Тепер я більш чітко вловила, що це усе ж чоловік. Марно спробувала пригадати, чи було таке у манхві, але не змогла. Деякі деталі неминуче зникали з пам'яті, під потоком інших. 

– Авжеж, нам не складно зачекати, – з деякою холодністю відповіла вона. 

Ворота прочинилися перед нами автоматично, відкриваючи перед собою щось схоже на підвісний міст. Підлога на якому була наче зі скла. 

Я обережно ступила на крок і ледве стримала крик жаху. Унизу нічого не було і складалося враження, що я буквально йду повітрям. Єдине, що дарувала відчуття того, що під моїми ногами є опора, холод, який пробирав навіть через взуття. 

Це місце…якщо воно таке зовні, то яким воно має бути всередині. Мені пощастило і  не потрібно було приховати своє здивування. Магічна вежа була єдиним місцем, де Офелії не потрібно було грати якусь роль. Це було її місце спокою і сили, куди вона часто втікала, коли надто втомлювалася. 

Під приводом навчання, авжеж. 

Я пройшла всередину Магічної Вежі — і завмерла повністю вражена. З усіх місць історії саме це було промальовано найбільш детально. І зараз складалося враження, наче я пройшла не крізь двері, а переступила сторінки. 

Ми зупинилися у просто велетенському холі, який простягався посеред вежі, а збоку від нього вели кудись мерехтливі коридори. 

Стіни переливалися усіма відтінками фіолетового, створюючи невимовну заворожоючу картину. Та водночас давили. Повітря було сповнене незвичного запаху, який я не могла визначити. 

А стеля, вона підіймалася так високо, що у мене починало паморочитися у голові, коли я дивилися у верх. 

Скляні панелі зсередини мерехтіли — на деяких видно було обриси символів, які пульсували слабким світлом, наче жили. І я точно знала: на малюнках у манхві цих деталей не було.

І через це здавалося, що вежа це не просто будівля, а жива істота. Як ті старовинні будинки про які я любила читати вдома. 

Я ступила вперед. Підлога під ногами була з темного, злегка прозорого каменю, в якому, коли вдивитися, пливли мініатюрні зорі. Я замилувалася цим завмерши на мить на місці. 

І хоча повсюди було спокійно, я відчула, як всередині мене повільно піднімається щось схоже на… благоговіння.

Це місце…заради того. щоб відвідати його хоча б раз у житті можна навіть померти. 

Я навіть не відчула, як Лукерія та Ліам опинилися позаду. Їхні кроки заглушувались самою вежею, яка ніби вбирала кожен звук, кожен рух. Тут не було відлуння. 

– Вражає... – прошепотіла я, і в цю мить це була правда.

Потім уже додала голосніше:

– Як же тут гарно! Ніколи не перестану захоплюватися цим місцем! — защебетала я, як справжня Офелія. Якби хтось слухав — повірив би.

– У такі моменти ти здаєшся дитиною, – усміхнувся Ліам, тепло, ступаючи коридором. 

– Можна ж мені теж побути безтурботною? – кинула шпильку в його бік, опустивши погляд на підлогу на якій мерехтіли зорі. 

Лукреція, не бажаючи стати свідкинею нашої розмови, вирушила вперед. Дозволяючи нам розмовляти про все що нам потрібно. Я вдячно всміхнулася. 

– Хочеш сказати, що я тільки страждаю дурницями і нічого корисного не роблю? – не образився він і запитав це зі щирою цікавістю. 

– Авжеж ні, – замахала рукою, починаючи розглядати один з вітражів на вікнах, щоб приховати ніяковість, – просто я ніколи не бачила, щоб ти навчався. Завжди як не фехтування, то в магічній вежі пропадаєш. Чи ти знайдеш таку ж розумну як твоя сестра? – зиркнула на нього з хитрою усмішкою. 

Чи у Офелії не могло її бути? Я насторожилася і відчула, наче якась дивна енергія куполом огортає мене. 

– А є хтось розумніший за тебе, Фелс? – запитав він, розсміявшись. 

– Можливо Вів'єн, – ляпнула я, але відразу спохопилася, – зажди, чи ви справді зможете одружитися, якщо я стану королевою, – мій тон став більш емоційним і я продовжила свою думку далі, – це виходить, що мій брат запасний варіант, для тої темної зміюки…

Брат легенько стиснув мою руку і прошепотів на вухо. 

– Притримай коней,  Фелі, вона точно не зможе бути моєю нареченою, навіть, якщо у тебе все вийде, – заспокоїв він мене, але натомість у його голосі почулося щось, наче у людини, яка втратила щось важливе. 

Спробувала пригадати закони Уранії. Кандидатки спокійно могли одружуватися з ким забажають після того як не пройдуть відбір. 

– А ти що не проти б? – глянула на нього дещо незадоволено, – мій брат має заслуговувати на все найкраще. Та й кліше заборонені почуття, я б не тобі не радила. 

Його погляд затримався на мені. Я не могла розпізнати, що в ньому співчуття? Усмішка? Чи щось інше? Я нахилила голову і глянула на нього.