Розділ 15. Те про, що я не хотіла дізнатися.

Я кивнула. Ще через деякий час я була готова до виходу. Ешлі підібрала мені легку літню сукню світло зеленого відтінку і вклала волосся. 

Накинувши на плечі шаль ми спустилися в одну з альтанок, де на мене вже чекали. 

По черзі назвавши імена усіх присутніх, я схилилася в легкому поклоні і як зазвичай сіла поруч з братом. 

Мені обід в альтанці подобався значно більше, ніж сидіти у замкненому приміщенні. Я приготувалася їсти, слухаючи розмови інших. Та цього разу усе було інакше. 

–  Доню, як твої успіхи? –  запитала мама з усмішкою. 

Я, яка у цей час спокійно розрізала свій стейк, так і застигла. Узагалі, завдяки пам'яті Офелії і своїм знанням отриманим під час завдань мала змогу не плутатися серед усіх цих ножів і не видати себе через це. 

–  Прекрасно, –  легко відповіла я, почавши їсти. 

–  У тебе все добре виходить? –  продовжила розпитування вона.

–  Авжеж, –  запевнила її і додала, –  але матінко чи не могли б ви допомогти мені з логарифмами? –  запитала я. 

Леді Ебігейл здивовано глянула на мене. Це правда. Офелія не просила допомоги і старалася зі всім впоратися сама. Але я добре знала, що аби щось знати, потрібно, щоб хтось надав вичерпне пояснення. 

–  Із задоволенням, –  тепло всміхнулась вона.

Чудово, половина роботи виконана, тому я повернулася до батька.  

–  Тату, якщо вам буде не складно, чи не могли б ви пояснити мені геометрію? –  не втрачаючи можливість швидко запитала я. 

–  Ти ж знаєш, Фелі, що для тебе з Ліамом у нас з мамою завжди є час, –  з такою ж усмішкою як і в мами сказав він. 

Я відчула як мій настрій стрімко летить уверх. І  з сумом зауважила, що спочатку подумала про своїх батьків. У нас же не завжди все було так жахливо і спочатку у нас була така сама щаслива сім'я.

Мені не було відомо чи справді Фрідріх і Ебігейл знають ці предмети. Але запитала швидше, ніж встигнула усвідомити. 

Я ж не помилилася? 

– Фелі, усе добре? Ти була радісна, а потім різко засмутилася? –  тихо зашепотів брат, щоб ніхто не почув. 

–  Просто дещо згадала. Не хвилюйся мене ніхто не образив, –  швидко додала. 

Далі розмова знову почала крутитися навколо мене. Чому усім саме сьогодні так захотілося дізнатися про це? 

Я вже давно відвикла від такого. Коли я узагалі останній раз говорила з кимось з родини, окрім сестри. Мабуть, перед тим як їхала в університет. 

–  Як щодо магічних винаходів, ти вже добре засвоїла цю тему? –  запитав Велезар. 

Офелія б воліла стати магічною інженеркою і присвятити своє життя тому, що й вся її сім'я. Але чомусь прикидалася, що це її не цікавить і робила вигляд, що не знає її.

Я задумалася над тим, що відповідати. Побачила як погляд мами спохмурнів і ледь чутно відповіла. 

–  Я буду старатися краще, лорде Велезаре, –  саме так зверталися до нього Офелія і Ліам, –  але я чудово вивчила теорію, –  додала щось окрім того, що завжди говорила Фелі. 

Мама окинула мене незадоволеним поглядом. Натомість Велезар, мабуть, уперше в житті глянув на Офелію схвально і я побачила, що рівень шкали піднявся. Сорок пять. 

“Хороші у них відносини” Нічого не скажеш. 

Лукреція посміхнулася змовницьки, і додала. 

–  Як чудово, що ти не забуваєш про те, що у першу чергу ти –  Ельдер, донька винахідників, –  вона торкнулася мого плеча у жесті підтримки. 

–  Дякую, леді Лукреціє, –  відповіла я, дещо ніяковіючи. 

–  Але ж…–  почав було брат і замовк, мабуть, вважаючи, що його слова будуть недоречні. 

Та він вже привернув увагу усіх, хто був за столом, і був змушений продовжити свою думку. 

–  Ви ж усі хочете, щоб сестра стала майбутньою королевою, то ж вона навіть права не мала на те, щоб займатися своєю улюбленою справою, –  неочікувано підтримав мене брат і я вдячно йому всміхнулася. 

Ліам і Офелія мали хороші відносини, але він завжди був на боці батьків і звик до того, що їхня думка закон. Тоді чому зараз сталася така різка зміна поведінки? 

Я підійняла на нього здивований погляд, шукаючи у його очах пояснення. 

Не може це бути через те, що я засмутилася раніше. Чи не міг він подумати…

За столом запанувала важка тиша. А мені стало некомфортно. Ні, тільки не це. Тільки не зараз. 

Я відчувала як ще трохи і мені стане важко дихати, тому швидко випила води, поки ситуація не загострилася. Ще тільки панічної атаки на фоні спогадів не вистачало. 

Дженіфер. Будь ласка не пиши флешбек. Я зараз точно не зможу його витримати. 

Тесс. Добре. Можливо він все одно був би зайвий. 

Дженіфер. Я розповім все, але коли буду готова. Коли перестану так реагувати, кожного разу, коли згадую про них. 

Тесс. Добре, мабуть, вперше не буду лізти куди не просять. 

–  Але ж хіба ти не хотіла стати королевою? – запитала мама з цікавістю. 

Прийшовши до тями я ледве стрималася, щоб не сказати щось в стилі – моя б воля, узагалі б тут не було. Але такого зробити права не мала. 

– Є цілі, яких ми прагнемо досягнути. Ми кладемо усе своє життя заради цього і робимо все, щоб це сталося, – тихо відповіла я. 

На цьому моменті  я згадала слова Лідера. “Чи змогли б ви поставити своє життя на кін?” То може це й він мав на увазі. Не у прямому сенсі зробити ставку на життя як я думала спочатку, а те, чи змогла б я присвятити усе своє життя заради чогось одного. 

І обравши бути потраплянкою чи не зробила я саме це. Потрібно буде розпитати його в наступний раз. Виринувши зі своїх роздумів я закінчила свою думку. 

– А є ще мрії. Це те чого ми б хотіли, але найчастіше не маємо можливості для їх досягнення. Щось ефермне і болюче, – тихо доповнила я. 

Чи могла б сказати такі слова Офелія. Навряд чи. 

– Інколи ж мрія може перетворитися на засіб для досягнення цілі, а ціль може стати мрією. Ось і все, – я сподівалася, що тепер тема вичерпана, та знала, що це викличе лише більше питань.