Розділ 14. Книга таємниць.

Я незадоволено відійшла від дзеркала і стала чекати на людину, яка так невчасно прийшла. Мені не вистачило якихось кілька хвилин, щоб обговорити важливу розмову. 

– Вибачте моя панно, що потурбувала ваш відпочинок, – промовила вона тихо, – але є одна книга, яку вам необхідно прочитати. 

Я обожнювала читати, але зараз від одного цього слова мене починало тіпати. 

– Це щось пов'язане з навчанням, – приречено запитала я. 

– Ви повинні сховати її якнайкраще і ніхто не повинен про неї знати, – відрапортувала вона. 

Отже це був чийсь наказ, одразу зрозуміла. 

– Я буду берегти її як дорогоцінну реліквію, – відповіла я, обережно приймаючи книгу з рук Ешлі. 

Потерта і чорна палітурка, і складалося враження, що у ній зберігаються якісь заборонені чи небезпечні знання. З відчуття тривоги, що наростає підійшла до столу поклала її і спробувала відкрити, але…

– Як я маю її прочитати, якщо сторінки, наче склеєні? – запитала в Ешлі, сподіваючись, що вона знає відповідь. 

– Мені лиш відомо, що вона оповита магією. Можливо це стане можливим, коли я покої ваші покину, або ж коли магія вам дозволить, – знову, наче завчені фрази відповіла вона. 

– Тоді чому так необхідно, щоб її ніхто не знайшов? Чи закляття це легко зламати? – поставила наступні питання. 

– Це мені також невідомо, – відповіла вона з деякою виною в голосі. 

– Тоді добре, дякую, що принесла, – сказала надаючи їй дозвіл піти. 

Вона схилилася в поклоні і покинула мої покої. 

Оглянула книгу з усіх боків. Жодних знаків чи хоча б назви. Сказати на правду, мене лякала ця книга і останнє, що я хотіла це відкривати її. 

Може й тому у мене не виходило? Бо я була не готова до цього? 

Стиха, невесело розсміялася. 

“Ти ж була така смілива, Джен, коли була в лідера, тоді чому зараз так поводишся. Чому тобі страшно від якоїсь книги” – подумки насварила себе я. 

Якби не заборона розповідати я б вже поділилася про це з кимось. 

Хоча ніхто не забороняв мені натякнути на це і так та людина сама все розповість, а я не буду винна. 

“Тоді я можу надати тобі вибори, – цього разу запитала мене Ліза, а не просто поставила перед фактом” 

Хоча й так було зрозуміло, що я погоджуся. 

“Отже, варіанти такі, – почала Ліза, – Леді Ебігейл або лорд Фрідріх. Леді Лукреція або Лорд Велезар або ж Ліам”

Я задумалася. І почала з кінця, щоб працювати методом виключення. Я не думала, що брат взагалі знає про цю книгу, але це був би чудовий спосіб дізнатися більше про цього персонажа. 

Дідуся сказати чесно, я дещо побоювалася і принаймні поки з ним зв'язуватися не хотіла.

Леді Ебігейл, вона ж мама Офелії, здавалася найбільш підозрілою зважаючи на те, що її рід Моріньє, також відомі лиходії. І здається мені, що саме вона й передала мені цю книгу, а отже розпитувати її буде ризиковано. 

Щодо батька, я взагалі не знала, а чи не заодно він з матінкою. І хоч мені вельми хотілося поговорити з ним, з тої ж причини, що й з братом. Я боялася робити це. 

Найближча до мене зараз Лукреція і саме вона здавалася найбільш оптимальним варіантом. Вона точно на моєму боці поки я можу їй допомогти, а також цілком і сама могла тримати в руках цю книгу. 

“Я обираю Лукрецію” 

“Ваш варіант було прийнято. Якщо він виявиться неправильним ви зможете змінювати його, аж поки не знайдете потрібний”

Он як. Усміхнулася. То це було завдання з привілеєм. Я видихнула з полегшенням і почала думати над наступною проблемою. 

Де ж мені заховати цю прокляту книгу? Ні, вона й справді мені такою здавалася. 

Притисла її до себе, намагаючись згадати, чи були в Офелії таємні схованки… Але ні, не було. Вона взагалі нічого не приховувала і я зрозуміла, що цього разу повинна зробити усе сама. 

Вдома у мене вже був досвід. Там у своїй реальності я була фанаткою потаємних кімнат, сейфів і шухляд. Цікаво чи навіть за весь час Офелія знайде їх всі. 

Отже, зараз я повинна зробити найпростіше що можу. Я забрала деякі книги і поставила книгу позаду. 

Відійшла далі і скривилася. Авжеж це виділялося з першого погляду. Картин, які б легко знялися не спостерігалося. 

У спальню я навіть не заходила. Під ліжко не сховаю, підлогу зняти не зможу. 

Перевірила усі шухляди і навіть підвіконня. 

Втративши будь яку надію знайти щось варте уваги я вирішила спробувати останній наявний варіант. Дзеркало. Те саме, крізь яке завжди бачила Офелію. 

На мій подив воно знялося без надзвичайних зусиль і я побачила, що там лежали якісь засушені квіти і конверти. 

Відсахнулася. Жодного спогаду про це. 

– Ні, краще не ризикувати, – прошепотіла я. 

Якщо не хочу зовсім втратити книгу. А листи потрібно буде переглянути, хто зна, що в них можна віднайти. 

Розчаровано зітхнувши я прийшла до того з чого починала. До книжкової шафи. Поставила книгу посередині, а біля неї інші книги так, щоб вони її трішки закривали. Щоб не викликати підозр я переставила інакше усі книги. 

Знову подивившись на свою роботу зітхнула. 

– Та ну це схоже наче я капсом написала. ТАМ ЩОСЬ ЗАХОВАНЕ. 

Та ну його все. Я махнула рукою. Поставила стільчик. Переставила книги в нормальне положення і впихнула книгу між підручників у яких також були темні обкладинки. 

Як говориться, хочеш щось сховати – постав на найвидніше місце – точно ніхто не знайде. І чому я про це одразу не подумала? Одне добре знайшла ті дивні листи. Принаймні не така засмучена через даремно витрачений час. 

Зараз мені невимовно захотілося їсти. Чи може краще пробратися на кухню? Мені ж наче не заборонено це робити. 

Подивившись на годинник я зрозуміла, що скоріше за все зараз Ешлі прийде мене кликати на обід. 

І справді через декілька хвилин почувся стукіт в двері. 

– Можна ввійти, –  дозволила я.