Частина 1. 3. Тому, кому належить інформація. Розділ 10. Крізь перешкоди.

Я міряла кімнату кроками, напружено думаючи. Сидіти й чекати поки прийде можливість, не хотілося, але що робити не знала. 

Зрештою, я вирішила ризикнути знову. Цього разу діяла інакше. Тихо прочинивши двері, я озирнулася й прошепотіла: 

– Сере Аскольде, – звернулася до нього, – чи не могли б ви таємно супроводити мене на прогулянку в місто. 

– Авжеж, моя панно, – його погляд наповнився здивуванням, але одразу ж повернувся до звичного байдужого. 

Його цікавість можна було зрозуміти. Офелія завжди зайнята навчанням і рідко виходить в місто. Найчастіше приїздять сме до неї. А тут – другий день поспіль і ще й потайки?

Але я, не вона. І мені потрібно спробувати домовитися з найскладнішим персонажем цієї історії – лідером інформаційної гільдії. 

І знову ж таки я зовсім не знала, що мені робити. 

За всю історію манхви не було нікого, хто міг би зробити це з першого разу. Навіть лиходійка, яка у цій історії виступала головною героїнею чи королівська сім'я, яка могла заплатити йому. 

Власне, гроші його не цікавили. 

За час моїх роздумів Ешлі вже завершила приготування. 

Тесс. Це однозначно не було можливо. Ну або Ешлі занадто швидка, чи Джен занадто довго думала. 

Джен. Це з звичайна прогулянка. 

І цього разу змінила колір мого волосся, коли почула до кого саме я йду. 

– Краще перестрахуватися, – сказала відвівши погляд у бік, наче мала якісь відомості про це, але не бажала ділитися ними. 

Ну нічого, рейтинг підвищується, а отже, залишилося небагато часу до того як ти усе поясниш.

– Дякую, – натомість, наче зовсім не звернувши на це увагу, мило всміхнулася. 

Мабуть, Офелія лиш грала роль наївної дурепи, бо зараз познайомившись з нею ближче вона видавалася зовсім іншою людиною, якщо порівняти з тою, якою вона була в манхві. Чи може я перебільшую? 

Перед тим як їхати я пройшла в сад, де матінка зазвичай проводила свій час, якщо не їхала в лабораторію.  

“Потрібно буде приділити йому увагу, коли завершу з поточним завданням” – подумала, коли проходила стежками з гравію. Сад був неймовірно прекрасним. 

Аж ось нарешті я натрапила на ту саму потрібну альтанку, яка стояла на березі озера. 

– Вітаю вас, мамо, – присіла в реверансі і зачекала на її кивок. 

– Вітаю тебе, доню. Сядь, я накажу моїй служниці принести ще чаю, – усміхнулася вона коротко. 

– Ні, я не надовго, – зупинила її, чомусь ніяковіючи. – Я хотіла сказати, що йду в місто, – відповіла схиливши голову, – вибачте, що так довго була там вчора. 

– Цього разу ти й підготувалася краще, – вона невдоволено подивилася на мій каштановий колір волосся. 

Який найчастіше був у простолюдинів. 

– Так, сер Аскольд і Ешлі відправляться зі мною, – додала. 

– Дозволь дізнатися чому ти хочеш вирушити таємно? – вона пильно подивилася на мене.

 Її пальці ритмічно стукали по столу.

Я не знала, що відповісти. Тому вирішила сказати першу логічну причину, що спаде на думку. 

– Не хочу, щоб інші подумали, що почала нехтувати навчанням. Або ще гірше, засмутилася через той тест, –  пояснила виважено. 

– Тоді добре, – кивнула вона, надаючи дозвіл – тільки не довго цього разу, повернешся і одразу сядеш за навчання, – кинула навздогін. 

– Авжеж, матінко! – радісно всміхнулася, вклонилася на прощання і поспішила до своєї карети.  

Час вирушати. 

Цього разу я одразу направилась в те саме кафе, зайняла перший ліпший столик  і почала більш уважно переглядати меню. Вів'єн точно замовляла якийсь напій і десерт, які могли бути тільки з нашої реальності і аж ніяк не звідси. 

Очі бігали по назвах, але нічого не могли вловити.

"А може тут нічого немає" – пронизала мене здогалка, коли я вже довгий час переглядала пункти. Як і минулого разу, погляд не зачепився ні за що нове. 

Що як справа у самому меню? 

– Перепрошую, – покликала я офіціантку, – чи є тут ще якісь меню?

– Ви не можете знайти щось конкретне? – запитала вона тихіше. 

– Саме так. Я б хотіла напій і десерт, про який чула від знайомої, та не можу його знайти, – засмучено відповіла я і закинувши наживку стежила за її реакцією. 

Вона в свою чергу нічим себе не видала, тільки попросила мене почекати. Коли вона повернулася у її руках були ще два різні меню. 

– Окрім звичайного, – почала вона, – у нас є срібне і золоте, який надають преміум клієнтам, – пояснила вона. 

– Звучить несправедливо, – не втрималася. 

Яка різниця, якщо мене ніхто не впізнає? Зараз я могла висловлюватися як забажаю і від цього було дещо легше. Подивившись на настінний годинник я зрозуміла, що просиділа тут довше, ніж збиралася. 

– У будь якому випадку час – це гроші. Я можу купити скільки потрібно, щоб стати цим преміум клієнтом, – заявила я впевнено. 

– Ох вибачте, то ви аристократка? – хто б сумнівався, що після того як вона це зрозуміє її поведінка кардинально зміниться, – ви повинні скупитися на суму…– защебетала вона, а я майже не слухала, відчуваючи як ця реальність нагадує її власну. 

– Добре, – погодилася я і подивившись обрала декілька видів солодощів, які точно мали бути смачними. 

Після цього я отримала свої меню і почала їх переглядати. У срібному нічого не знайшлося, тому мені прийшлося докупити ще дещо і отримати золоте. 

У якому теж нічого не було. 

Чекайте що? А мої гроші! Я так розумію усі ці солодощі, щоб я могла заїсти горе через невдачу. 

Може мені потрібно було одразу кликати адміністратора. Але це був брат Вів'єн, який і був власником цього ресторану, що було вкрай незручним для мене. 

Що ж зроблю це востаннє. Прогортавши усі три, як в насмішку долі у звичайному меню, я побачила те що шукала. 

Покликавши офіціантку я зробила замовлення. З подивом глянувши на мене вона сказала. 

– Дозвольте провести вас до лідера гільдії.