Розділ 8. 1. Ще одна зустріч.

Я прокидаюся. За вікном усе ще темно, але небо поступово набуває свого вранішнього відтінку. Спочатку мені як завжди хочеться подивитися на телефоні котра година. І якщо рано лягти спати далі. 

– Точно, – пригадую, – я ж нині Офелія, а не Джен, але до цього ще важко звикнути. 

Повернувшись на інший бік я засинаю. Мені сниться щось як завжди незрозуміле, але дуже цікаве. І я щосили стараюся додивитися. Аж поки не чую голос Ешлі. 

– Панно Офеліє, вам вже час вставати. Скоро буде сніданок з вашою сім'єю.

Я не відразу усвідомлюю. що це не частина сну, а моя нова реальність. Поступово, я покидаю своє сновидіння і відкриваю очі. 

– Доброго ранку, Ешлі, котра зараз година? – запитую сонно. 

– За чверть до восьмої, вам час вставати, щоб підготуватися, – каже вона дещо високімірно, чи що. 

Чверть до восьмої це узагалі скільки. Я завжди розуміла тільки восьма двадцять, наприклад. А не якісь дивні формулювання. Тому зараз була дещо збита з пантелику. 

Швидко зі всім впоравшись спустилася вниз де на мене вже чекали. Привітавшись з усіма, я сіла на своє місце поруч із братом. 

Сніданок пройшов як і вперше, за тихими розмовами і стукотом приборів. Єдине, що вирізнялося погляди Лукреції, які вона час від часу кидала на мене. Я знала – це через нашу розмову вчора, тому хвилювалася про інше, що їй від мене потрібно насправді. 

Після сніданку я чемно направилася у свою кімнату і пообіцяла безвилазно просидіти там цілий день. Авжеж я сказала дещо інакше і не так прямолінійно. 

Зараз найважливішим для мене було дзеркало і можливість поговорити з Офелією. Розповісти їй про те, що я встигла зробити і кого зустріла. Хоч знаю, вона буде вкрай незадоволена тим, що мені не сидиться на місці. 

Ледь стримуючись від того, щоб не забігти в кімнату, і одразу ж дивлюся на настінний годинник. Майже, дев'ята. Я видихаю з полегшенням і завмираю перед дзеркалом у якому вперше побачила Офелію. Із завмиранням серця чекаю моменту, коли поверхня почне мерехтіти і я побачу дівчину зі своєю справжньою зовнішністю. 

Мій погляд постійно ковзає то вбік на годинник, то прямо на дзеркало. Нервово стукаю пальцями по туалетному столику. Чекаю і сподіваюся. Молюсь і вірю. 

Настає дев'ята година. 

Але дива не стається. Я з нерозумінням протираю очі і не можу зрозуміти чому дзеркало не змінюється. Невже це була лиш одноразова акція? Але такого не може бути. Хіба це не наш єдиний зв'язок? Не можуть його нам так просто обірвати.  

9. 10. 

Може вона проспала. 

9. 20. 

Та ні, будильник вже б мав її розбудити. Я відчуваю як мене накриває хвилею тривоги і серце починає битися частіше. А що як… з нею щось сталося, що як вона потрапила в біду. І чи є хтось, хто може їй допомогти?

І коли я вже майже втрачаю надію чую голос Лізи. 

“Раночку Джен. Усе добре, просто потрібно дещо налаштувати. Вибач, що налякала” 

Я закриваю і знову розплющую очі. 

Коли я вже втратила надію. Коли я вже навіть не сподівалася. Усе справді сталося. 

Переді мною з'являэться Офелія. І кожна з нас змогла полегшено всміхнутися одна одній. 

– Як тобі перший день у моїй реальності? – тихо і схвильовано запитала в неї. 

– Сповнений враженнями, – відповіла вона склавши руку на колінах. 

Цього разу я побачила, що це дзеркало у моїй кімнаті. 

“Отже, це не повинне бути якесь конкретне дзеркало.”

А сама Офелія була одягнута у довгу спідницю, що було так незвично для мене. Здогадуюся, куди вона вчора відправилися з Тіфі.  

– І як тобі мій світ? – запитала зі щирим зацікавленням. 

– Занадто багато людей, жахливе повітря, незвичні для мене речі. А твоя кімната це просто знущання, хоча Тіфф зовсім зі мною не згодна, – сказала вона, наче про погоду, – але водночас з тим він дививожний і запаморочливий, – продовжила вона з усмішкою. 

– Що ж у твоєму світі теж є плюси і мінуси, – наче підсумовуючи завершила я. 

І підготувалася до того, що Офелія почне розпитувати мене. Але що відповісти не знала. І було ж достатньо часу, щоб все обдумати. 

– А ти…, – невпевнено запитала вона і продовжила, – як провела свій перший день у світі, який раніше вважала лише черговою історією? 

– Я знаю, що написані історії, це існуючі світи, – наче виправдовуюсь відповіла їй, – ну непогано я теж погуляла містом. 

– А як щодо моєї сім'ї? – запитала вона і додала схвильовано, – ти ж нічого не зіпсувала?

 – О, щодо неї…я весь час почувалася ніяково через те, наскільки вона відрізняється від моєї. Тому нізащо не зіпсую відносини ще й з ними, –  з легкою усмішкою запевнила я, – і ще одне, твоя бабуся про все дізналася і розпитувала мене про це. 

– Я рада, – полегшено видихнула вона, – але бабуся Лукреція і  справді потраплянка, думала це лиш дивна легенда роду? 

– Думаю у день, коли вона померла народилася я як її наступниця. Але що дивно у нас з тобою день народження в один і той самий день, – продовжила роздумувати над цим я.

–  І справді, –  погодилася Фелі, –  думаю саме тому ти стала мною. Це було вирішено ще до того як Кесседі запропонувала тобі договір. 

Хіба я розповідала про Кесседі? Але думаю їй могла сказати Ліза. 

“Саме так. Я випадково назвала її ім'я, а вона про все сама здогадалася” –  підтвердила вона. 

– Або ти погодилася на договір, бо це було нашою долею від початку, –  продовжила вона, наче й не звернувши увагу. 

–  Можливо, –  знизала плечима я, –  але питання інше, чому? 

–  Гадаю, нам потрібно дізнатися це самостійно, –  завершила вона. 

Ми декілька хвилин мовчали. Я не знала чи говорити про зустріч з ерцгерцогом і його дружиною, чи розповідати про Себа і того незнайомця з рубіновими очима. Усе ж не витримавши того, щоб тримати це в собі я розповіла усе як було. 

–  Нещодавно, –  стривожено сказала на це Офелія, –  я згадала деякі з спогадів про які ти мене запитувала, –  і там був той про кого ти говориш.