Розділ 8. Тільки не це!

Дженіфер

Найбільше у своєму житті я ненавиділа родинні вечері. Марна трата часу, сил і енергії. І усе заради того, щоб потім сидіти і майже мовчки їсти. 

Хоча, коли в батьків почався довгий і виснажливий для нас всіх процес розлучення я відчула сум за цими зборами.

Краще б уже сама кожного року для всіх готувала, аніж таке. 

“Не плакати, Джен. Нема чого сумувати за ними” 

Правду кажучи, я ненавиділа своїх батьків зараз і повністю не розуміла. Вони могли жити разом як співмешканці, вони могли просто жити у різних будинках і забути про існування одне одного, але ні їм потрібне було те кляте розлучення.

Ну от знову… Обіцяла ж більше не думати про них, втекти і назавжди забути про це. Обірвати усі зв'язки, змінити прізвище й ім'я і більше не згадувати. 

Але цей світ так і продовжував сипати мені сіль на рани.  

Тесс. Пишу я це й момент і тут на фоні якраз грає рядок з пісні “Up In The Air” – Take no more. 

Дженіфер. Це просто ідеально описує мій стан. 

Тесс. Краще якби не так. А взагалі сім'я Джен це, мабуть, перша у якій такі погані відносини. Тому що зазвичай я пишу про такі як в Офелії. 

Настрій був жахливий увесь час поки я збиралася, скільки я не старалася його виправити. Та якщо зараз усе легко можна було списати на втому, то що я робитиму далі? Мені потрібно абстрагуватися як я це робила завжди інакше зруйную відносини Офелії. 

Вдихнувши і видихнувши я натягнула звичну янгольську усмішку Фелі і спустилася вниз, де на мене вже чекали батьки і брат. 

 –Ти вчасно впоралася,  – усміхнулася матінка з полегшенням. 

 – Все завдяки вправності Ешлі,  – відповіла, похваливши ту. 

Її для Фелі обирали батьки, тому це не дивно, що я так відповіла. 

Ми пройшли в хол і залишилися там чекати приходу Лукреції і Велезара Ельдер. Мені було справді страшно ще й через те, що я не знала чи можу з упевненістю сказати, що Лукреція потраплянка. Згідно легенди у них через кожне покоління з'являється потраплянка з іншої реальності і саме це призводить до винаходів, які вони створюють у співпраці з магічною вежею. 

Знову ризик. Знову важкі роздуми про це. Вже б краще потрапила в сюжет, де я лиходійка, яку мають вбити принаймні знала б що робити? 

Чекайте? А справді чому я так стараюся щось робити, шукаю якихось союзників, якщо наді мною не висить жоден дамоклів меч. Я ж головна героїня оригінального роману, мені все має й так перейти, то чому я кручусь як той в’юн на сковорідці. 

Тесс. Коли спочатку написала вуж, добре, що перечитала. 

Заспокоївшись і расслабившись я почала дивитися на світ зовсім інакше і колишній спокій повернувся. Основна битва ще не розпочалася, то й не потрібно зайве нервуватися. 

Тесс. А нічого, що ти потрапила в манхву Кесс, де головна героїня лиходійка? 

Дженіфер. Як ти думаєш, через скільки часу я про це забуду? (про те що вона хотіла нічого не робити)

Тесс. Навіть не знаю. Але думаю на твоєму місці теж не могла б просто сидіти і чекати, хоч…

Дженіфер. Єдине чого ми хочемо, це щоб нам дали спокій? 

Тесс. Цим ми справді дуже схожі, Джен. 

Двері прочинилися, і за дворецьким увійшли ті, кого я з таким страхом і трепетом чекала.

У манхві їх не показували, лише згадували зовсім мимохідь, тому зараз я бачила їх уперше.

Вони виглядали молодо, хоч їм повинно було бути вже близько сімдесяти  – мабуть. 

Лукреція була високою жінкою із білим, навіть сріблястим волоссям зібраним у гарну зачіску, одягнута в елегантну сукню блакитного відтінку, яка підкреслювала колір її очей, які були наче те небо, але пильним оцінюючим дивилися на усе довкола. 

Вона виглядала так, що я ледве стрималася, щоб не втекти звідси куди подалі. 

Велезар Ельдер натомість, мав мудрий погляд малинових очей, таких характерних для нашого роду. Його волосся було темно малинового відтінку, і зав'язане у хвіст стрічкою. Одягнений в костюм в руці він тримав тростину, хоч не схоже, що вона йому необхідна. 

Тесс. Я щось заплуталася з бекграундом цієї історії. Хіба не в роду Ельдер народжувалися потраплянці? 

Лукреція. Саме так. Через покоління народжувалися або входили в рід жінки потраплянки. 

Тесс. То ви Ельдер, як? 

Лукреція. Якщо ви переймаєтеся про написане, то усе правильно. Я потрапила у дівчину, яка була з сім'ї Шафрін. 

Тесс. Дякую вам, леді Ельдер. Але це взагалі нормально?

Лукреція. Не зовсім. Чи точніше абсолютно погано. Я довгий час хвилювалася, що могла все зруйнувати. 

 – Ласкаво просимо,  – сказали ми присівши в реверансах, а батько і брат схилися в поклоні. 

 – Скільки разів кажу не влаштовувати цих церемоній,  – відповіла Лукреція всміхнувшись і одразу ж я відчула себе простіше. 

 – Тоді не будемо витрачати час і давайте пройдемо в їдальню,  – легко мовила мама, яка до цього часу теж була нервовою.  

Вечеря пройшла легко і приємно. Нічого не змінилося від того часу як ми снідали. Усі насолоджувалися смачною трапезою, обговорювали останні новини і ділилися своїми досягненнями. Цього разу я уважно все слухала, щоб якщо мене запитають, я могла знати про що мене запитують. 

Коли все завершилося я лиш могла видихнути з полегшенням. Ніхто не викрив мене і я могла дихати спокійно. Я зробила це. Я пережила цю вечерю. 

І жодної трагедії не сталося. Мабуть, була б не проти…

 – Офелія, бабуся хотіла б обговорити з тобою дещо наодинці, чи не проти ти пройти у малу вітальню? 

…щоб вони прийшли ще раз. 

 – Звичайно не проти, бабусю,  – яскраво всміхнулася я. 

Ну усе ж так добре починалося, чому ж так мусило завершитися. Не можна було просто поїхати додому і залишити мене в спокої. Стримуючи своє обурення і розчарування від цієї ситуації я попростувала у вітальню. Добре, що у мене є спогади Офелії інакше в житті б не знайшла тієї малої вітальні.