Екстра 2. Кесседі Амфро

– Леді Офеліє. 

Почула голос Лізи так, наче вона стояла поруч, але спробувала не звертати на це увагу і спати далі. 

– Леді Офеліє, – відчула доторк до свого плеча і нервово сіпнулася, відкриваючи очі. 

Я здивовано озирнулася, розуміючи, що знаходжуся не у кімнаті Джен, а у зовсім невідомому місці. Мерехтливі коридори і підлога і невідома дівчина, яка стояла переді мною, вдягнута у надто незвичний одяг. 

– Рада зустрітися з вами в живу, – сказала вона. 

– Лізо? – здивовано перепитала, – Але як? 

– Леді Амфро, бажає зустрітися з тобою, – тихо відповіла вона, але в її звертанні я не почула ні краплі поваги, – я вийшла, щоб провести тебе. 

Тесс. Будь обережна. Кесс схиблена на тому, щоб їй не було нудно. Тому зроби усе, щоб викликати у неї зацікавленість. 

Офелія. Дякую. Я візьму це до уваги. 

Щось сталося? Відчувала, що ця зустріч не дасть мені нічого хорошого. Тому мені не залишалося нічого іншого, як натягнути усмішку і з аристократичною гідністю йти вперед. 

Жодним рухом тіла, жодною думкою у своїй голові, навіть жодним порухом, я не мала показати страх. Тільки так у мене буде шанс перемогти. 

Вона вже чекала. Повернувшись на кріслі, встала з нього, наче це був якийсь трон і підійшла так близько, що відстань між нами була менше метру. 

Кесседі виглядала справді невимушено і гарно. Вона була наче якась темна богиня, яка зійшла у цей світ, щоб карати інших. А ще усе в ній було чорне. Одяг, волосся, капелюшок і очі. Жахаючі і такі, наче сама первородна темрява зачаїлася в них. 

Я не опустила погляд і декілька хвилин ми дивилися одна одній у вічі, не схиляючи голови в поклонах, і не вітаючись одна з одною. Тиха мовчазна битва, яку я повинна виграти, щоб не програти далі. 

На фоні грала меланхолійна, навіть дещо депресивна музика, яка якось ще більше впливала на атмосферу і мозок, але я вперто продовжувала мовчати і дивитися. 

І тільки тепер змогла помітити, що очі її – сірі, а не чорні. І є у них щось прекрасне. 

–  Леді Офелія Ельдер, –  нарешті протягнула вона, –  сідай, дорога моя, вибач що змусила таку гостю як ти чекати, –  її голос був медовим, але не приторним. 

Більше навіть буденним.

–  Дякую за запрошення, та я краще постою, леді Амфро, –  ввічливо відмовилася я. 

–  Як хочеш, – махнула рукою вона, –  але це глибоко образить мене, –  витерла невидиму сльозу вона. 

–  Тоді, якщо на те ваша ласка, чи не могли б ви магією якоюсь, прикликати ще одне крісло, –  перейшла на аристократичну манеру розмови я. 

Вона ледь всміхнулася, хоча більше це схоже було на те, що вона скривилася і тут справді з'явилися ще два крісла. 

А також столик з двома чашками чаю на ньому. 

–  Дякую Лізо, –  повернулася вона до моєї супроводжуючої, –  повертайся до роботи, моя дорога. 

Вона зиркнула на неї з під лоба, але повернулася до своїх моніторів.  

Я спробувала взяти чашку і відчувати себе як вдома. 

–  То про що буде вестися мова? –  запитала гріючи руки, об чашку. 

–  Справа у тому, що через помилку моєї підопічної, –  тонко натякнула на Лізу вона, –  ти прокинулася у реальності Джен. 

Я подивилася на неї ледь стримуючи обурення. 

–  Отже, ви хочете сказати, що Джен мала робити усе що їй заманеться, перебуваючи у моєму тілі, а я про це ані найменшого уявлення не мала б, так? –  мені знадобилося докласти великих зусиль, щоб голос залишався рівним, а тон нейтральним. 

Та вони зовсім здоровий глузд втратили зі своєю системою. 

– Такі правила, –  в один голос мовили Кесседі і Ліза, яка на мить відірвалася від моніторів. 

–  І де ж тут справедливість? –  перепитала у них, змірявши їх невдоволеним поглядом. 

–  Померла, –  холодно відповіла Кесседі і продовжила, –  та й у мене не було наміру образити тебе, а ти просто не дала мені договорити, –  зміряла вона мене таким поглядом від якого я ледь стрималась, щоб не здригнутися. 

А ще відчула себе, наче це я винна. Цього разу я програла. 

–  То що ж саме ви хотіли сказати насравді, леді Амфро, –  сказала з вдаваною ввічливістю. 

–  Проблема у тому, що тепер ти теж береш участь у договорі, який був призначений лише Джен, а отже, повинна отримати квест і для себе, –  пояснила вона, вперше за увесь час тоном звичайної людини. 

Я спохмурніла, відчуваючи себе не у своїй тарілці. Чому ж проблеми так і сипляться на мене. 

–  Чому саме я? –  нарешті змогла вичавити, –  чому саме мною, мала стати Джен? 

Це питання давно цікавило, але не знала чи хтось відповість правду. 

Кесседі склала ногу на ногу і я вже була готова, що вона повернеться до попередньої поведінки, а очі її знову стануть страшними, але ні…

–  Як авторка я вирішила, що ти заслуговуєш знати той сюжет, який давно відомий твоїй конкурентці, –  чесно відповіла вона. 

І що це за аукціон небаченої щедрості? А потім я зрозуміла, що вона мала на увазі і тихо запитала. 

– Що відомо Вів'єн такого, що не знаю я? 

Вона розсміялася голосно і дзвінко, наче почула щось надзвичайно кумедне. 

–  Фелі, –  м'яко прошепотіла вона дивлячись на мене з краплею жалю, –  ти знаєш чому захотіла стати королевою? –  тон її став гіпнотичним. 

Позбувшись цієї дивної омани я з деяким обуренням відповіла. 

–  Авжеж заради народу моєї країни! Я хочу стати правителькою, яка зробить життя кращим і простолюдинам також, а ще я маю ідеї для покращення у багатьох сферах…

–  Стоп, – з нудьгуючою посмішкою зупинила вона мене, –  давай без оцих проповідей, знаєш терпіти не можу усіх тих світлих і добрих наскільки, що аж зуби зводить, –  скривилася вона.

І знову програла. Цікаво, що ж мені такого сказати, щоб вона знову перестала дивитися на мене так, наче перед нею не аристократка з відомого роду, а хтось вартий зневаги. І невже це тільки через те, що я щось не так сказала.