Розділ 6. Офелія Ельдер. Світ Джен.

Коли він пішов я залишилася стояти на місці, наче та статуя в саду палацу. Не знаю навіть скільки часу пройшло. До тями мене привів дверний дзвінок. 

А чи зачиняла я двері взагалі? 

Торкнулася ручки, перевіряючи свої здогадки і зрозуміла, що була права. 

 – Ти якась надто розсіяна для аристократки, щось сталося?  – запитала Тіффані, яка стояла на порозі схвильовано. 

Я не була певна у її щирості, але вона видавалася не поганою людиною, тому я вирішила залишити свої думки при собі. Ще буде час познаймитися з нею краще і зробити правильні висновки. 

 – Не важливо. То ти допоможеш мені з одягом для виходу,  – швидко перевела тему на інше. 

Обговорю потім усе вже з Джен. Система не надавала мені варіантів, тому я вирішила діяти на власний розсуд. 

 – А так,  – кивнула Тіффані, мабуть, відчуваючи себе незручно. 

 – Не хвилюйся за мене,  – натягнула я свою усмішку, яку на обличчі Джен було важко повторити,  – проходь всередину. Якщо будеш щось пити можу зробити. 

 – О, то ти не така вже й проста. Окей, разом обговоримо каталог,  – вона швидко роззулася і почала виймати з сумки, щось схоже на журнал. 

Я зміряла її зацікавленим поглядом  –  вона й справді старанно підготувалася. Налила воду у чайник і ввімкнула його. 

 – Ложку кави без верху і пів цукру,  – на цьому моменті я пошкодувала за свої поспішні слова, але ж сама напросилася, тому тепер повинна виконувати. 

Хоч як би це не давило на мою гордість. Собі насипала більшу чашку зеленого чаю, без додавання цукру. У моїй реальності надавали перевагу чорному чаю або ж квітковим, тому зараз хотіла спробувати новий. Щодо кави, її подавали лише в кафе, де вона була дуже дорога. 

 – Отже, леді Офеліє,  – протягнула вона серцозно. 

 – Так,  – відірвалася від своїх роздумів я,  – і почала уважно її слухати. 

Поставила дві чашки на стіл і сіла навпроти неї. 

 – Я буду показувати тобі одяг якоїсь епохи, а ти маєш вказати на той, який найбільш схожий до того, який носять у твоєму світі,  – сказала вона діловим тоном, не залишаючи жодного місця для експресії. 

Я кивнула і приготувалася до цікавого екскурсу у їхню історію моди. Назви й наряди мерехтіли у мене перед очима, а я все не знаходила потрібного. 

 – Зачекай,  – попросила я,  – хочу ще раз переглянути попередню. 

Тіффані кивнула і перегорнула сторінку. 

 – Щось подібне ми одягаємо на свята присвячені королівству,  – задумливо проговрила я і додала,  – але, тільки ті, які святкують не часто. 

 – Добре я запам'ятаю,  – кивнула Тіф і продовжила гортати сторінки. 

 – Зачекай,  – зупинила її,  – це наш повсякденний стиль. 

 – Сукня в стилі ампір, я подумаю, що можна з цим зробити,  – задумливо сказала вона. 

Допивши чай, ми підійнялися з місця і вона пройшла до гардеробу Джен. Переглядаючи її одяг так, наче робила це безліч разів, Тіф кинула на ліжко декілька блузок, і те що тут називалося футболками. Мені такий термін був незнайомий. 

 – Вибач, але довгих спідниць Джен не носить, а суконь зовсім не визнає,  – з деякою виною промовила вона,  – тому зараз можу запропонувати тобі, хіба широкі штани чи джинси. 

Про джинси я теж чула вперше. 

 – Але ж на люди леді не можна виходити у такому одязі,  – спробувала заперечити я з ніяковою усмішкою. 

 – Чи можу називати тебе просто Офелія?  – запитала вона перед тим як відповісти. 

 – Авжеж,  – кивнула я швидко. 

 – Так от, ти не помреш, якщо просто приміряєш,  – без права на заперечення сказала вона. 

Кивнула. Усе ж вона не змушувала мені йти  у тому одязі. Хоча натомість сама Тіф була в вільній короткій футболці з якимось написом і тому, що тут називали шорти. Моя реальність не дозволяла такої свободи вибору, та й це було надто.

 – Вибач, але це мій звичний стиль. Я й так довго шукала щось що найменше тебе шокує,  – ледь розсміялася вона і вийшла з кімнати, даючи мені час на те, щоб зібратися з думками і одягнути абсолютно чуже для мене. 

Спочатку я одягнула блузку із легкої тканини, молочного відтінку, а потім завмерла. 

Чому я це зробила? Тому що, не було різних застібок, замочків, шнурочків і подібного. 

Чи це через те, що я стаю Дженіфер. Може краще нікуди не йти, а цілий день медитувати в надії, що усе стане на свої місця. 

Дихати стало важко. Серце забилося швидше. Опустившись на  холодну підлогу я спробувала заспокоїтися. 

 – Офелія, у тебе там все добре?  – почулося занепокоєне від Тіффані,  – чи можу я зайти? 

 – Так,  – видихнула я. 

 – Ти чого?  – вона вбігла і опустилася до мене на підлогу, взявши мене за руку,  – Може мені води тобі принести? 

 – Ні,  – підняла на неї порожній погляд,  – просто мені страшно, Тіффані,  – визнала я. 

Тесс. Це просто якась фраза, яка завжди кочує з однієї книги в іншу і мені дуже подобається, що персонажі говорять її. 

І одразу стало легше від того, що я озвучила це вголос. Що я не заховала це глибоко всередину, дозволяючи цьому почуттю рости в мені. 

 – Що ти не повернешся додому?  – задала логічне питання вона. 

Але не це хвилювало мене насправді. Попри думки Джен я вірила, що вона справиться. 

 – Ні,  – похитала головою я,  – втратити себе, забути хто я і звикнути до світу, який мені не належить,  – відповіла я, слова зірвалися так легко, наче у них і зовсім не було того жахаючого сенсу. 

 – Ти не повинна хвилюватися про це, Офеліє,  – з дивною я б сказала ніжною усмішкою, яка зовсім не личила її образу, сказала Тіф,  – будь певна, я допоможу тобі в цьому. 

От тільки, слова її чомусь зовсім не вселяли довіри. Навпаки, видавалося, вона зробить усе, щоб усе сталося так як я боюся. Але, можливо, це все теж через Джен, яка завжди усіх вміла підозрювати. 

“Можливо ти хочеш зробити вибір”  – тут як тут з'явилася ще одна вельми підозріла особа. Ліза.