Розділ 5.2 Загадка

На вулиці, наче насміхаючись наді мною світило сонце. З подивом вловила що у повітрі пролітає щось схоже на дирижабль. У манхві про це й словечка не написали і тепер з зачудуванням витріщалася на це чудо техніки. Чи магії? Хто їх знає?

Задивившись я й сама не зрозуміла, як перечепилася і полетіла вниз. Злякатися не встигнула, лиш приготувалася до падіння. 

Я вже була готова торкнутися руками підлоги і боляче вдаритися колінами, але цього не сталося. Хтось встигнув схопити і я зустрілася з рубіновими очима незнайомця. Його зовнішність приховував каптур плаща. 

Тесс. Цей рубіноокий їжачок з туману...

Джен. Тепер тільки так і буду його називати. 

 – Щиро вдячна вам,  – сказала я, коли він випустив мене зі своїх обіймів. 

Він підняв з землі записку, яка випала в мене і прочитав приємним, навіть дещо гіпнотизуючим голосом. 

 – Орел в хмарах,  – а потім зміряв мене пильним вивчаючим поглядом,  – отже, ви шукали те саме що й я, леді…

 – Дженні,  – легко збрехала я і продовжила з найневиннішою усмішкою,  – я випадково знайшла цю записку і зовсім не знала її значення,  – на мій превеликий жаль, тут я сказала правду. 

 – Он як,  – не повірив він,  – і все ж дякую, що полегшили мені завдання, він розвернувся і хотів вже йти, але я зупинила його. 

 – Але я знайшла її першою. Вона належить мені,  – не збиралася так легко віддавати свою знахідку я.

Тесс. Коротко про те, за що я обожнюю Джен.  

Особливо якомусь неврахованому персонажу, який не згадувався у манхві. Хтозна ким він являється насправді? Але чуття підказувало, точно не друг, але й ворогом також не був. 

Він зупинився і знову зустрівся зі мною поглядом. Цього разу я побачила як на мить зблиснуло пасмо золотого волосся. 

 – Ваша Високосте,  – вражено прошепотіла я, не очікуючи побачити свого нареченого так швидко. 

 – Саме так,  – кивнув він,  – я зроблю вигляд, що не впізнав вас, леді Офеліє,  – усміхнувся він,  – а ви, що не бачили мене. 

 – Добре, але тільки, якщо віддасте мені записку,  – погодилася я. 

 Він кивнув, простягаючи мені заповітний листок. Його рука, була холодна. 

 – Але, що це значить?  – усе ж запитала я,  – переклад я знала і без вас,  – знову обманула, адже справжня Офелія могла це знати,  – а от значення?

Це була перевірка. Хоч до кінця не вірила, що він справді відповість. 

 – Ці записки,  – протягнув він задумливо,  – можуть вказати шлях до Храму Темної богині,  – усе ж відповів він,  – але моя леді, навіщо вам це?  – з нерозумінням запитав він. 

І справді. Навіщо це вірній послідовниці Світлої богині, яку й зовсім прозвали її втіленням чи простішими словами святою.  

“Дурна ж ти Джен. Звичайно у нас на кону квест, але ж потрібно було придумати, хоча б якийсь план”  – насварила себе і спробувала зімпровізувати. 

 – Світла богиня направила мене сюди,  – промовила я, тоном, яким частіше всього оголошували пророцтва, не відчуваючи жодної вини за те, що так використала це ім'я

 – Тоді не смію вам заважати,  – відповів він, вклавши руку записку назад,  – і зовсім тихо, наче нас міг хтось почути, прошепотів,  – очікування. Вони чекають, ось і все. 

“Підказку отримано. Вітаю вас з виконанням першого квесту. Також ви отримаєте досягнення і додаткову нагороду” 

Голос Лізи звучав не повністю механічно, складалося враження, що вона й справді радіє за мене. Потрібно буде пізніше зайти в системну пошту і забрати нагороди.  

– Як просто,  – усміхнулася і попрощалася без згадки титулу, щоб не видати його особистість і попрямувала далі, згідно свого плану. 

Кучер зустрів мене на тому самому місці, де я й вийшла. Його погляд на мить став здивованим, побачивши, що мої руки вільні. 

Хоча насправді я усе ж купила дзеркало. 

 – Ви хочете поїхати ще кудись, моя леді?  – запитав він рівним тоном з погано прихованою цікавістю. 

 – Так,  – кивнула вона,  – на вулицю Сапфіри Лозонської. 

Не до кінця усвідомлюючи, що роблю, я назвала цю адресу — мені потрібно було зустрітись з однією людиною. Мені було невідомим, чи погодиться він зустрітися зі мною, чи просто відішле, щойно дізнається хто перед ним. Та сподівалася, що у мене буде змога все пояснити. 

Не маючи чіткого плану, покладаючись лиш на інтуїцію, я попросила кучера зачекати. Покинувши карету, швидко наскільки могла пішла вулицею вперед. 

Усе тут було зовсім інакше, наче це була схованка для тих, хто не бажав зайвої уваги. Без велечезних маєтків, без зайвої розкоші, це приводило у якесь умиротворення, надаючи можливість по справжньому насолодитися тишею. 

Я уважно роздивлялася будинки у спробах знайти саме той, який бачила на екрані, але всі вони були майже однакові, тому зупинилася, щоб зайти в систему. 

“ Лізо, – покликала я, – можеш, будь ласка, відкрити для мене інвентар?" 

“Чи не легше запитати в мене?  – здивувалася вона.” 

 “Щоб ти знов дала мені якийсь квест?”  – усміхнулася я. 

“Не квест,  – образилася вона, але не приховуючи правду, додала  – спеціальний івент, приймеш?” 

Не знаю чи це вона вибір мені давала, чи я просто мала без питань погодитися? І все ж вона справді відкрила переді мною заповітний екран. 

Це було таке дивне відчуття торкатися до нього. Добре, що тут не було людей, інакше мене б приписали до божевільних. Адже, для них це виглядало, так, наче я просто махаю рукою в повітрі. Забравши свій блокнот я прогортала його, знайшовши замальовку потрібного будинку. 

Пройшовши в кінець вулиці, зрозуміла, що вже бачила його раніше. Він був наче схований між іншими, тому й не одразу помітила. 

“То що там у тебе за івент?  – запитала натиснувши на магічний дзвінок, який би сповістив дворецького”

“Вибач, але можу сказати умови, тільки, коли приймеш. З івентами такі правила.”  – пояснила вона з деякою виною в голосі.