Екстра 1. Єлизавета(Ліза)

Ліза нервово стукала по столу і ось вже декілька хвилин невідривно дивилася на двері, відчуваючи тривогу. Скоро у ці двері зайде Кесседі, яку вона однаково щиро ненавиділа і поважала.

Вона вже давно почула стукіт її підборів і тепер очікувала, коли та нарешті зайде. Було б краще якби ця сцена виглядала так – Кесседі розлюченою фурією влетіла в приміщення і почала кричати на неї за її помилки. 

Але ні. 

Ця жінка завжди зберігала спокій. Не виражала жодних емоцій, а голос у неї був завжди рівним. За увесь цей час Ліза так і не змогла зрозуміти, чи та просто майстерно прикидається, чи справді не може відчувати жодних емоцій? 

Ось і зараз. 

Двері тихо прочинилися. Не тому, що тільки так і відкривалися, за бажання чи з випадковості ними можна було гримнути так, що телефонували з усіх сусідніх відділів. У Лізи так і не вийшло робити це як Кесседі. 

Жінка пройшла всередину не дивлячись на неї, а одразу розглядаючи монітори, наче вже шукала вирішення до проблеми. Чим ближче вона підходила, тим тривожніше ставало Лізі. 

Як там говориться, зовсім скоро на неї чекала смерть або що гірше зниження зарплати. 

– Нічого не хочеш розповісти мені, Єлизавето, –  протягнула вона змірявши її таким поглядом, наче вона була якимось сміттям. 

Саме через таке ставлення до людей вона терпіти не могла Кесседі. 

–  Нічого про що вам варто турбуватися, леді Амфро, –  стримавши бажання скривитися, вона відповіла зберігаючи останні краплі спокою. 

Не те, щоб вона відчувала вину за свої дії, навпаки зробила усе спеціально, але страх не покидав її. 

–  А далі ти скажеш, що усе під контролем, –  фиркнула Кесседі, –  ти стала надто передбачуваною, моя дорога. Це нудно, –  її погляд став дещо розчарованим. 

"Демони б її забрали. Щоб вона в Тартар впала і там і залишилася. Ось же, потрібно було зв'язатися з цією… Нудно їй бачте! А мені на її думку весело у цьому місці, стільки років стирчати." – подумки виразивши усе своє обурення, вголос вона заговорила вже звичайним голосом з дрібкою солодкості. 

–  Тоді, може ви скажете, що я зробила не так? –  з найневиннішим виглядом перепитала у неї, і продовжила так само, –  тоді я зможу зробити усе, щоб виправити ситуацію. 

Хочеш жити –  вмій крутитися. 

–  Ти вже суперечиш сама собі? –  з деяким нерозумінням запитала Кесседі, а потім щось обдумавши додала, –  цього разу ти точно повинна взяти відпустку. І це наказ, моя дорогенька, –  зміряла її холодним поглядом від якого Ліза здригнулася. 

–  Але я…–  спробувала заперечити, хоч і знала, що нічого не вийде. 

–  Прогуляєшся по місту, купиш собі щось, розвієшся, –  продовжила вона, не почувши мене, –  а то потім роблять з мене тиранку деспотку, а я ж то нікого силою на роботі не тримаю, –  ображено заговорила вона і закінчивши свою невелику тираду повернулася до свого звичного тону. 

Кесседі була права. Хоч якою жахливою людиною вона не була, але завжди турбувалася про своїх працівників. Інколи, здавалося, що так вона хоче загладити провину. 

–  Отже, з улюбленими ліричними відступами, моєї дорогої знайомої завершили, а тепер перейдімо до справи. 

Вона сіла на вільне крісло біля столу і склавши ногу на ногу ще раз просканувала монітори. 

Ліза відчула, як руки знову починають тремтіти, а по тілу пройшовся мороз. Стало страшно. А, що як Кесседі…усе зрозуміє. 

Але ні, на щастя, ні. Ліза видихнула з полегшенням і почала слухати Кесседі. 

–  Отже, замість того, щоб обрати класичне часове переміщення нашої системи ти обрала квестове, через що Офелія прокинулася і все перевернулося догори дригом, –  як завжди рівно і тихо пояснила вона. 

За усе своє знайомство з нею, Ліза не чула, щоб вона підвищувала голос. 

–  Пробачте, це була моя помилка, –  одразу ж заговорила, але зрозуміло, що Кесседі не повірила. 

–  Лізо, мене таким не проведеш, –  зміряла її пильним поглядом, чорних очей, від чого вона мимоволі здригнулася. 

Потрібно швидко дати відповідь, яка задовільнить Кесседі, але не зробить усе ще більш підозрілим. Для початку вона має повторити цей тон, а потім використати найбільшу слабкість цієї жінки. 

–  Я хотіла, щоб історія стала цікавішою, –  не відвівши погляду відповіла Ліза, –  Леді Амфро, ви ж хотіли, щоб не було нудно, чи не так? 

Вона кивнула, опустивши погляд в підлогу з неонової плитки. На це у неї не було відповіді. 

– Це не погана ідея, але у нас немає готового квесту для леді Офелії, а це ще та проблема, –  закусила губу вона і задумливо сперлася на руку. 

Кесседі думала. Ліза чекала, очікуючи на вказвіки. Так було завжди. 

–  Тоді…–  нарешті протягнула вона, вийшовши з трансу, –  Я хочу зустрітися з нею. 

Ліза кивнула. 

–  Тоді, я організую вам цю зустріч, –  з посмішкою відповіла вона. 

Кесседі подивилася схвально і так, наче знала про все. Наче завжди про все знала. 

Гра розпочалася. Ліза вже й забула, який це раунд вони грають, але це було цікаво і потрібне їм обом.

Тесс. Питання перше, навіщо? Питання друге, чому?  

Ліза. Бо я терпіти не можу Кесседі? Тому що тільки ти можеш допомогти мені. 

Тесс. Я подумаю. Залежить від того, яку історію ти можеш мені запропонувати. І все одно я надто ціную чужу працю, щоб так просто усе руйнувати.