Розділ 4. Знайомство.

– Дженіфер? – перепитала я, коли зрозуміла, що відображення у дзеркалі, справді інша людина. 

– Офелія? – вигукнула вона вражено, прикриваючи рота, – тобі щось відомо про це?

– Авжеж ні, – ображено заперечила я і кинула докір у її бік, – я думала, що ти повинна знати про це, Дженіфер? 

Вона важко зітхнула. 

– На жаль, мені справді нічого не відмом, – відповіла вона тихо, – можеш не вірити мені, та я справді уперше спілкуюся крізь дзеркало. 

Вона важко видихнула і погляд її змінився. 

– Як же це втомливо говорити на ваш аристократичний манір, – протягнула вона закотивши очі. 

– Зате ти говориш як простолюдинка з району Мергі, – не залишилася в боргу я.

Вона більше нічого не сказала, вирішивши, що продовження цієї теми призведе до конфлікту, за що була вдячна. Зараз з моїм нестабільним характером це було зайвим. 

– Як пройшла адаптація? – запитала вона з цікавістю, а потім декілька митей уважно дивилася вперед, – ти кудись збиралася? 

Чи повинна я відповідати чи залишити останнє питання зовсім без відповіді? Але ні, навіщо приховувати? 

– Дзеркало засвітилося в коридорі, –  усе ж вирішила поки змовчати. – Адаптація не пройшла повністю, я можу лиш знати назви нових для мене предметів і для чого вони, але я не маю твоїх спогадів. І мене по факту змусили прийняти квест для медитування, – почала пояснювати я тихим рівним тоном. 

– Квест? – стрепенулася вона і її тон став, наче ображеним, – навіть мені ще його не дали. Дивина та й годі. 

– Твоя правда, тут справді щось не так, – погодилася з нею.

Що ж мені навіть вирішувати не потрібно було, розмова сама повернула в інший бік. 

– А як щодо тебе? – запитала, просто, насправді не будучи зацікавленою у цьому. 

Побачила поруч невелику табуретку і сіла спираючись на стіну. Мабуть, вона поставила її для того, щоб було зручніше взуватися. 

Розмова могла бути довгою. 

– Я маю усі твої спогади, але..– протягнула вона пильно дивлячись на мене від чого відчула деяке роздратування. 

Хто вона така, щоб так пильно дивитися у вічі аристократці? 

– Але деякі роки мають прогалини, – завершила після довгої паузи, – ти щось знаєш про це? – запитала вона з деякою тривогою. 

Я напружила память, не розуміючи що ж могло бути не так. У мене були всі до єдиного спогади і те, що вони не потрапили до Джен справді видавалося підозрілим. 

– Джен, чому ти взяла це завдання? – запитала таким тоном, наче від цього залежало моє життя, чи точніше наші життя. 

Вона спробувала пояснити, але склалося враження, що їй хтось стиснув горло. 

– Я не можу розповісти усіх деталей, – нарешті змігши вдихнути повітря, сказала вона, – але моя мета зробити тебе королевою – насправді твій світ, це манхва, яку я читала останньою. 

Лише витримка аристократки дозволила мені не закричати. Тобто, вона хоче сказати, що увесь мій світ це просто створена кимось історія? Але як так? Я не хочу вірити, що це правда. 

Піднялася і повільно наблизилися до столу, щоб взяти телефон Дженіфер. 

– Скажи назву, – холодно і беземоційно наказала я. 

– Те що це історія, не означає, що ти просто вигаданий персонаж, – м'яко зупинила вона мене і все ж додала, – здається “Повернення лиходійки” чи “Шлях лиходійки”. Коротше там на обкладинці буде героїня з червоним волоссям, – пояснила вона з поглядом, наче й справді забуває. 

Знайома назва змусила мене завмерти на місці. Із завмиранням серця я розблокувала телефон і зайшовши у ту саму вкладку, яку читала перед цим показала екран Джен. 

– О, ти теж…вирішила…її прочитати, – важко ковтаючи повітря мовила вона так, наче зараз почнеться Кінець Світу. 

– Джен, – прошепотіла я тихо, від усідомлення ситуації виглядала занадто збитою з пантелику, щоб мати можливість говорити нормально, – візьми, будь ласка четверту книгу на другій полиці знизу, –  цього разу я не наказувала лиш просила, вражена усім цим. 

Вона слухняно повернулася від мене і я побачила як вона швидко шукає потрібну книгу і те, як її очі збільшуються після того як Джен розуміє, яка саме назва. 

–  “Шлях лиходійки” –  серйозно? – її погляд виражав одночасно розгубленість і роздратування, наче вона здогадувалася, хто саме автор, –  а не погано вона влаштувалася нічого не скажеш, –  прошепотіла вона.  

–  Ти можеш мені щось про це розповісти? –  дивилася на неї з деяким хвилюванням.  

Я вже бачила той ефект, коли вона хотіла пояснити про завдання. Мені не хотілося, щоб вона знову постраждала. 

–  Ти й сама знаєш, хто вона, –  легко ухилилася від відповіді Джен і тепло усміхнулася. 

Кивнула. Відповідь і справді була надто очевидна, щоб її озвучувати. Можливо ця Джен не така й погана і можливо ми зможемо стати союзницею, якщо вона не збирається заважати мені, а навпаки прагне того самого. 

– Я хочу співпрацювати з тобою, леді Офеліє, –  сказала вона діловим голосом. 

–  Я сподіваюся, що вона буде вдалою, Дженіфер, –  щиро всміхнулась я. 

Вона кивнула повторивши мою усмішку. Тиша відчувалася приємно, хоч я звикла до того, що у мене є лише рідкісні миті насолодитися нею. Більшу частину часу я була на навчанні, з сім'єю і на постійних прийомах аристократів або ж у супроводі ходила вулицями простих людей, щоб дізнатися про їхнє життя. 

Я звикла до постійного шуму, який мене оточував, тому зараз було дещо дивне відчуття. 

– О точно, – згадала я, – як змінити пісню на будильнику? 

– А що та яка стоїть, не підходить для твоєї аристократичної психіки? – запитала вона з насмішкою. 

– Ну знаєш, – протягнула я, – “Highway to hell” в принципі звучить не дуже, – фиркнула ображено. 

– Це моя улюблена пісня, взагалі то, – спохмурніла вона, але одразу ж повернулася до такої звичної для мене усмішки, – зайди в файли, знайди аудіозаписи і постав пісню, яка тобі сподобається куди ти хочеш, – пояснила вона.