Розділ 3. 2. Я думала, що все буде простіше.

На кухні я затрималася найдовше, але потім вирушила далі. Так, що там у мене залишилося побачити? Усього лиш вітальня, яку я пробігла не звернувши увагу. 

Спочатку я повернулася назад і прихопивши з собою цей її телефон вирішила сісти подивитися, що ж це за пристрій такий. 

Вітальня у неї була справді гарна і затишна. Панорамні вікна через які відкривався вигляд на усе місто. Узагалі спочатку я хотіла вийти на балкон, але він був відкритий і я передумала робити це. У Джен їх було два, один на кухні, а інший ще не знайшла. 

Я на мить завмерла зачудовано розглядаючи, височезні багатоквартирні будинки навпроти, машини і автобуси, які їхали по рівнесенькій дорозі. 

– О Світла богине, – тільки й змогла, що видихнути я. 

Коли читала книги, то завжди раділа з того, що наша реальність їх випереджає щодо технологій, але зараз я розуміла наскільки ми відстаємо від цієї. 

Але зараз я бачила те, що відчувалося як сон. То он який він світ Джен. Він лякав мене, змушував нервуватися, але водночас захоплював. І тепер я зовсім не знала, що робити далі. Яких узагалі правил повинна дотримуватися?

“Заспокойтеся, леді Офеліє. Не хвилюйтеся ви легко звикнете до цього нового світу” – запевнила мене Ліза подумки. 

 “Сподіваюся” – сказала дещо засмучено. 

Чи справді я зможу? Хоча насправді й не мала бажання, навіщо звикати, якщо одного дня знову повернуся додому?

Що ж, не час забивати собі таким голову. Я відійшла назад і сіла на м'яке крісло, хотілося залізти з ногами, але це не личило мені. Отже, телефон, потрібно дізнатися більше, що у ньому є і яку вигоду з цього можна мати. 

“Чекайте, а з якого я дива про таке думаю” 

“Леді Офеліє, це може бути через неправильну адаптацію” – задумливо відповіла Ліза. 

– І що я повинна робити? – запитала з очікуванням. 

“Що ви знаєте про медитації?” – раптом запитала вона. 

“Якщо це те саме, що дихальні вправи, то я завжди їх роблю уранці й увечері – відповіла знову подумки і все ж додала, – називай мене просто Офелія, леді ріже вуха”

“Добре, – погодилася вона легко, – тоді не лякайтеся, зараз перед вами з'явиться сповіщення від системи”

Навіть з попередженням я ледве не здригнулася, коли побачила прямо перед собою блакитний екран, який з'явився нізвідки. 

“Чи бажаєте ви прийняти квест

Назва – Адаптація

Завдання – Медитуйте, щоб отримати синхронізацію спогадів і характерів за три дні. 

Нагорода – ви отримаєте спогади користувачки Дженіфер, але ваш характер повністю залишиться. “приховано”

Покарання за невдачу – втрата своєї особистості”

Я декілька разів пробіглася по тексту. 

“Що буде, якщо я взагалі відмовлюся?” – запитала різко і серйозно. 

Ліза мовчала, наче й зовсім забула про моє існування. Нарешті вона знову заговорила до мене. 

“Я підібрала для вас курс медитацій, які мають якнайшвидше допомогти вам. Також є прихована нагорода, яка буде відкрита, коли стане вам в нагоді” 

“То я повинна погодитися на нагороду, про яку навіть не можу дізнатися заздалегідь” – скептично запитала я. 

“Вибачте, але такі правила” – твердо відповіла вона, – але, Офеліє, квест дозволяє вам зосередитися саме на меті і не відволікатися на щось зайве” 

Я кивнула. І задумалася над тим, шо він можливо й справді мені потрібен цей квест. Як тільки я потрапила сюди почала розуміти, що мій характер і думки змінюються у якусь гіршу сторону. Але ставати Джен я точно не мала наміру. 

“Я приймаю цей квест. Але для початку, хочу піти прогулятися”

“Не знаю чи це буде безпечно, – не одразу погодилася Ліза, а потім про щось згадавши, продовжила. – Зачекайте декілька хвилин, будь ласка” 

Я ледь не підстрибнула від переляку, коли телефон засвітився і почала грати, ще одна жахлива пісня. 

Цікаво, чи зійдуться наші музичні смаки хоча б на чомусь? Думаю, марно й сподіватися. 

Але взагалі на дзвінок потрібно ставити або щось стандартне або спокійніше. 

“Ви відповідати збираєтеся?” – перервала мій потік роздратування Ліза, і я точно знала, що вона насмішливо посміхається. 

 – Так, авжеж,  – похопилася я і натиснула на потрібний значок. 

Це я знала і зі своєї реальності. 

 – Та невже, я вже думала до тебе йти, – одразу ж почула емоційний вигук і зрозуміла, що це та сама Тіффані. 

Від такого натиску навіть я ледь встояла. 

 – Привіт,  була трішки зайнята, ось і… – почала виправдовуватися сама не розуміючи, чому. 

 – Та нічого страшного,  – заспокоїла вона,  – як я розумію ти не Джен, правильно,  – її тон змінився на повністю серйозний. 

“Вона знає”  – підтвердила Ліза. 

 – Так, якщо вас це цікавить, мене звати Офелія, леді дому Ельдер і кандидакта в королеви країни Уранії,  – відрекомендувалася я. 

 – О, непоганий списочок,  – протягнула вона і продовжила розсміявшись,  – Тіффані О’Рейєр усього лиш колишня студенка факультету дизайну. 

 – У нас це була непогана робота,  – відповіла я, не знаючи, що ще сказати. 

 – Узагалі, хотіла запросити тебе на шопінг, не проти?  – запитала вона. 

Згадуючи лист Джен, точно мала б бути проти. 

 – З радістю,  – натомість відповіла я,  – тільки мені потрібно перевдягнутися,  – додала і піднялася з крісла, щоб відправитися пошукати відповідний одяг у шафі. 

 – Якщо ти сподіваєшся знайти у неї сукню, то можеш не стратися,  – мабуть, Тіффані здогадалася про, що я подумала, дивлячись на те ким я є. 

 – Але леді не може ходити у штанях, хіба тільки під час поїздки на коні або поїздом,  – заперечила я відчуваючи як в мені наростає злість і паніка одночасно. 

Що ж це тепер? Невже я через свої звички буду змушена просидіти вдома увесь той час поки не повернуся? А якщо це затягнеться на місяці?