Розділ 3. 1. Адаптація. Офелія.

Прокинулася і сонно протерши очі, провела рукою збоку, щоб натиснути на дзвінок і якнайшвидше викликати Ешлі.

 – Ааааа!!!  – перелякано закричала, коли зрозуміла, що це не моя кімната. До того ж, я була вдягнена у незнайомий і незвичний одяг. 

Я сиділа у дивному кріслі, а саме приміщення нагадувало секретну лабораторію, де проводять експерименти. 

На столі стояв дивний прилад. Я впізнала його — бабуся називала це “комп’ютером” і суворо забороняла комусь, окрім себе, ним користуватися.  

Ліворуч від мене, на тлі темно фіолетової стіни були полиці, де за склом стояли різні м'які іграшки і фігурки. 

З іншого боку їх вкривали плакати з якимись невідомими мені людьми. (персонажі манхв)

– Матінко моя, герцогине…де я опинилася? – прошепотіла я, не в змозі повністю осягнути ситуацію. 

Заплющила очі і опустилася назад на спинку крісла. 

“Коли я прокинуся повернуся додому”

“Коли я прокинуся буду знову вдома”

Цю думку я повторювала, наче мантру, сподіваючись, що це лише сон. Але десь глибоко всередині я знала — це не так. Це не сон. І дива не станеться.

“Зачекайте відбувається адаптація” 

Почулося на межі реальності і сну, але я не надала цьому значення. 

Вдруге, прокинулася від того, що почула дивну пісню, але я була задалеко, щоб почути слова.   

– О Світла богине, що ж мені тепер робити далі. Чому я все ще тут?  – з моїх очей мимоволі потекли сльози, і я швидко стерла їх долонею. 

“Вітаємо, користувачко Офеліє. Я буду вашою координаторкою і допоможу вам пристосуватися до нових умов” 

Я встала з крісла і з тривогою озирнулася навколо. Звично натягнула на обличчя яскраву усмішку, щоб приховати свій стан. Усе добре, ситуація під моїм контролем. 

Раптом монітор засвітився блакитним і я скрикнула, побачивши напис на ньому. 

“Увійдіть в систему. Для цього натисніть будь які чотири цифри. Думаю так вам буде простіше” 

Я перелякано відсахнулася, зробивши декілька кроків назад поки не наштовхнулася на полиці. Далі у цій кімнаті тікати було нікуди. Мені ставало дедалі важче дихати, але я не могла поворухнутися від паніки, яка паралізувала кожну клітину мого тіла. 

Якби зараз тут з'явилися Вівєн чи її брат Сарфос і протягнули б руку допомоги, я без вагань погодилася. Хтось, врятуйте мене з цього фільму жахів! 

Зачекайте, а звідки мені відоме слово фільм? У моєму світі не існувало такого поняття. 

Я повинна взяти себе в руки. Я – Офелія Ельдер, аристократка найвідомішого роду, одна з кандидаток в наречені принца і та, хто більше за інших знала про техніку. 

Отже, що вони там з мене хочуть – чотири цифри? Так і зроблю. 

Я опустила руки вниз. 

Клавіатура, в моїй голові легко з'явилося пояснення і я з подивом зрозуміла що достеменно знаю як нею користуватися. 

Але знову таки, звідки? 

“Тільки цифри не можуть повторюватися” 

Знову почула цей голос і нарешті зрозуміла, що це може бути телепатія. Вдома я полюбляла читати книги жанру фентезі. Мені було цікаво дізнаватися про різні види магії і так я прочитала про можливість читання думок. Хоч мене така здібність дещо насторожувала. 

“Нарешті ви це зрозуміли. Можете називати мене Ліза, –  полегшено видихнула вона” 

– То більше нічого вводити не потрібно? –  перепитала я. 

“Потрібно, але так, щоб нічого не повторювалося, –  пояснила, а потім згадавши додала, –  і краще відповідайте подумки, у цій реальності не має телепатії” 

“А магія тут узагалі існує? –  спробувала запитати в думках, як вона і просила” 

На що почула заперечну відповідь. Пощастило мені, звичайно, нічого не скажеш. 

Швидко і не задумуючись ввела – 1108.

“Вітаю, з успішною реєстрацією, тепер ми можемо продовжувати, –  відповіла Ліза якимось дивним тоном і я відчула, що точно зробила щось чого не варто було”

Пісня, яка раніше затихла, знову почала грати і я почула як Ліза розчаровано зітхнула. 

“Двері знаходяться позаду вас, –  пояснила вона.”

Але позаду мене була усього лиш стіна. Там, що знаходиться спеціальний механізм як у таємних ходах в палаці, чи що? Я підійшла і оглянула стіну, доторкнувшись до неї з подивом побачила, що вона просто відїхала. 

Полегшено видихнула і вийшла з цієї кімнати, бажаючи більше не заходити у неї. 

Ззовні усе виглядало значно краще, ніж я очікувала, хоча кольори залишалися стриманими. Та все ж створювало разючий контраст між цим приміщенням і тією жахливою кімнатою. 

Зараз найбільше чого мені хотілося це вимкнути будильник на телефоні. Знову пояснення, які просто з'явилися в моїй голові, але я вже перестала дивуватися з цього приводу. 

Швидко пройшла коротким коридором і відкрила двері у кімнату, яка виявилася спальнею. 

Це місце видавалося порожнім, порівняно з тим, де я опинилася спочатку. Одразу було видно, де більше проводять часу. Тут усе було напрочуд лаконічним і наче необжитим.

Біля самого вікна стояло двоспальне ліжко з акуратно застеленою однотонною ковдрою.

Шафа біля протилежної стіни виглядала новою — без жодних подряпин чи наклейок, гладка поверхня відбивала тьмяне світло з великого вікна, яке щільно прикривали світлі штори. Поруч із шафою – вузька тумба та велика поличка з книгами. 

Біля іншого вікна, сояв стіл з темного дерева, на якому лежали ноутбук і телефон, що все ще грав ту кляту мелодію. Також до столу кріпилася гнучка лампа, на диво червоного кольору, яка здавалася тут зовсім зайвою. Стіни у цій кімнаті були приємного синього відтінку, який дещо заспокоював. 

І все ж, хотілося якнайшвидше піти звідси. Цікаво, чи у цій квартирі я десь буду почуватися комфортно?

Наблизившись до столу я завмерла, не знаючи що робити. 

“Проведіть по екрану пальцем праворуч” 

Почула у голові механічний голос і послухала пораду. Пісня перестала грати і я полегшено видихнула.