Розділ 2. Хто з'їв сніданок?

Розділ 2
Хто з'їв сніданок?
Перші сонячні промені несміливо ковзнули по шторах і тихенько заглянули до спальні. Будинок ще дрімав. За вікном дзвінко щебетали пташки, а легкий вітерець колихав листя дерев у саду.
На м'якому ліжку щось ворухнулося.
Білосніжний кіт повільно відкрив одне блакитне око.
Потім друге.
Сем солодко позіхнув, широко витягнув передні лапки, вигнув спинку дугою і задоволено замуркотів сам до себе.
Новий будинок уже майже перестав бути новим. Учора він уважно дослідив кожен куточок, знайшов найзручніше місце на дивані, найтепліший промінчик сонця біля вікна і навіть власну секретну схованку в картонній коробці.
Та сьогодні було відчуття, що попереду чекає ще щось цікаве.
Сем легко зіскочив із ліжка й майже беззвучно рушив до дверей.
У будинку стояла тиша.
Стас і Альона ще спали.
— Мур... — ледь чутно промовив Сем сам до себе й вирушив у ранкову подорож.
Він повільно пройшов коридором, уважно принюхуючись до знайомих запахів.
Дерево сходів пахло так само приємно.
Килимок у передпокої теж був на місці.
Навіть дзеркальна шафа, у якій учора жив "той дивний білий кіт", сьогодні вже нікого не дивувала. Сем кинув короткий погляд на своє відображення й байдуже пішов далі.
Раптом він завмер.
Його вушка одночасно повернулися вперед.
У повітрі плив зовсім новий аромат.
Теплий.
Апетитний.
Дуже цікавий.
Сем кілька разів швидко втягнув носиком повітря.
Запах ішов із кухні.
Кіт обережно ступив уперед.
На кухні було світло й затишно. Сонце вже золотило дерев'яну підлогу, а на великому столі стояла тарілка, накрита прозорою серветкою.
Сем сів.
Довго дивився на стіл.
Потім на стілець.
Знову на стіл.
У котячій голові народився дуже серйозний план.
Він обережно підійшов до стільця.
Перевірив його лапкою.
Стілець не рухався.
— Мур...
Одним плавним стрибком Сем опинився на сидінні.
Тепер сніданок був набагато ближче.
Кіт витягнув шию.
Нюхнув.
Ой...
Запах став ще смачнішим.
На тарілці лежав ароматний омлет, поруч — маленькі шматочки запеченої курочки, свіжі овочі та теплий тост.
Сем чесно намагався бути вихованим котом.
Справді намагався.
Він навіть відвернув голову.
Порахував про себе... якщо коти взагалі вміють рахувати.
Подивився у вікно.
Знову на тарілку.
Запах ніби сам підкрадався до його носика.
— Мур?..
Передня лапка повільно піднялася.
Зупинилася.
Ще трохи.
Ще...
І раптом зверху почувся голос Альони.
— Стасику... ти вже прокинувся?
Сем миттєво завмер.
Вушка настовбурчилися.
Очі стали круглими.
«Помітили!»
За одну секунду він ухвалив найважливіше рішення цього ранку.
Стрибок.
Стіл.
Стілець.
Підлога.
І вже наступної миті його не було видно.
Лише одна крихітна смужка омлету загадково зникла з тарілки.
За хвилину до кухні, потягуючись, зайшла Альона.
Вона поставила на стіл чашку кави й сонно усміхнулася.
— Який чудовий запах...
За нею з'явився Стас.
— Доброго ранку.
— Доброго.
Альона вже збиралася сісти, але раптом нахилилася ближче до тарілки.
— Стасику...
— Що?
— Мені здається... тут чогось бракує.
Стас здивовано подивився.
— Де?
— Ось тут.
Він уважно роздивився тарілку.
Почухав потилицю.
— Можливо, тобі здалося?
— Ні.
— Може, я ще вчора...
— Ні.
Стас ще раз оглянув стіл.
— Дивно...
У цей момент із-за кухонного острова повільно визирнули два величезні блакитні очі.
Сем сидів абсолютно нерухомо.
Його мордочка випромінювала таку невинність, що можна було подумати, ніби він тільки-но прокинувся й навіть не знає, що таке сніданок.
Альона перевела погляд на кота.
Потім знову на тарілку.
Потім знову на Сема.
— Стасику...
— Що?
— Подивися уважніше.
Стас обернувся.
Сем саме дуже повільно... дуже-дуже повільно... почав ховати голову назад за кухонний острів.
— Зачекай...
Стас усміхнувся.
— Семчику...
Кіт завмер.
— Ти випадково нічого не знаєш про наш сніданок?
Сем кліпнув очима.
Один раз.
Другий.
Після чого сів ще рівніше.
Ніби хотів сказати:
«Я? Та ніколи в житті!»
Альона тихенько засміялася.
— Він так дивиться, що навіть хочеться вибачитися перед ним.
— Справді, — погодився Стас. — Дуже переконливий свідок.
Саме тоді Альона помітила щось на підлозі.
— Стасику...
— Що ще?
— Подивися сюди.
На світлі добре виднілися маленькі відбитки лапок.
Вони починалися біля стільця.
Проходили повз кухонний острів.
І закінчувалися...
Саме там, де сидів Сем.
Кіт теж подивився вниз.
Потім на свої лапки.
Потім швиденько... сховав одну лапку під себе.
Стас уже не стримував сміху.
— Здається, справа розкрита.
— Детективи можуть відпочивати, — усміхнулася Альона.
Вона повільно присіла поруч із Семом.
— Ну що, маленький досліднику...
Сем широко відкрив очі.
Нахилив голову.
І тихенько:
— Мур...
У цьому короткому «мур» було стільки щирості, що будь-який суддя виправдав би його без жодних доказів.
Альона лагідно почухала кота за вушком.
Він одразу заплющив очі й голосно замуркотів.
— Як на такого небезпечного злочинця, ти надто милий, — засміявся Стас.
— Думаю, він просто проводив ранкову перевірку якості, — підтримала жарт Альона.
— Так би мовити, офіційний дегустатор.
Сем голосно муркнув.
Наче погодився.
Стас відламав маленький шматочок від спеціальних котячих ласощів, що лежали поруч із мисочкою, і простягнув його Семові.
— Ось твій законний сніданок.
Кіт чемно взяв смаколик і почав задоволено жувати.
Потім потерся об ноги Стаса.
Підійшов до Альони.
Легенько торкнувся її руки носиком.
І знову замуркотів.
Кухня наповнилася теплом, ароматом кави та щирим сміхом.
Сем ліг просто на сонячній плямі біля панорамного вікна, склав лапки під себе й задоволено спостерігав, як Стас і Альона готують новий сніданок.
Здавалося, ранок нарешті став ідеальним.
Та ніхто з них навіть не здогадувався, що вже зовсім скоро в будинку прокинеться ще один дивний мешканець... круглий, мов велика чорна тарілка, який дуже любив їздити підлогою сам без жодної допомоги.