Це тільки початок...

 Після гонки Монако повільно видихало.
Трибуни ще гуділи, мов вулик, але напруга поступово танула, розчиняючись у сміху, спалахах камер і музиці з подіумної церемонії. Запах гарячої гуми, пального й моря змішувався з ароматами дорогих парфумів і шампанського.
Ірис стояла біля гаража Ferrari, притискаючи до грудей навушники, які давно вже не були на вухах. Серце досі билося швидко, ніби вона сама щойно проїхала ці 78 кіл.
Ніко був щасливий. Це було видно з кожного його руху. Він говорив з інженерами, сміявся, приймав вітання, фотографувався з командою. Друге місце в Монако — це майже перемога.
Але Ірис… Вона дивилася не туди. Її погляд раз у раз ковзав у бік гаража McLaren. Лукас.
Він стояв без шолома, з розстібнутим комбінезоном до грудей, витираючи обличчя рушником. Поруч — механіки, інженери, хтось щось пояснював, хтось обіймав його за плечі. Він кивав, усміхався, але в його очах була втома. Така глибока, справжня, чоловіча втома після бою.
Він підняв погляд. Прямо на неї. Не випадково. Не мимохідь. Свідомо. Їхні погляди зустрілися знову. Цього разу — довше. Світ ніби на мить стих. Ні шуму. Ні голосів. Ні моторів. Лише цей погляд. Його карі очі були спокійні. Але в них було щось інше — не холод гонщика, не азарт суперника.
Він ледь помітно усміхнувся. Ірис відчула, як по спині пробіг холодок, але посміхнулась у відповідь і швидко відвернулася.
— Ірис! — голос Ніко повернув її в реальність.
Він підійшов, ще в напіврозстібнутому комбінезоні, з мокрим волоссям і щасливою усмішкою.
— Нас кличуть у зону для преси. Потім — команда, святкування, — сказав він. — Ти зі мною?
Вона кивнула.
— Так. Звісно.
Вони пішли разом коридором паддоку. Люди вітали Ніко, тисли руку, фотографувалися. Ірис ішла поруч, але думками була далеко. Зовсім не тут. 
Вони разом прибули на інтерв’ю. НІко, як завжди відповідав на різні, навіть дивні, питання, а Ірис просто старалась посміхатись і не показувати те, що думками вона взагалі на тут.
— Ірис — сказав один із журналістів — ти є одною з працівниць команди Ferrari. Як ти прокоментуєш сьогоднішню гонку?
— Ми мали дуже гарну стратегію та дуже гарну командну роботу. Сподіваємось, що наступного разу це буде перше місце з призових місць. — відповіла Ірис посміхаючись
— А як ти прокоментуєш вихід McLaren? Лукас сьогодні мав серйозні намери на виграш в цій гонці.
Серце Ірис забило забило швидше. Вона не знала, що казати. Дівчина відчувала поглаяд журналістів і брата, але не знала, що їй робити. Всеж таки вона зібралась з думками і промовила:
— McLaren сьогодні показав теж дуже гарний результат, всеж таки наша команда мала трохи кращу стратегію — вона швидко посміхнулась і подивилась на Ніко, який посміхався до журналістів.
Пізніше, коли все трохи вщухло, коли інтерв’ю закінчилися, а команда роз’їхалася по готелях і яхтах, Ірис вийшла на балкон готелю. Вона вирішила не їхати до клубів, так як решта команди. Вона хотіла побути одна.
Нічне Монако сяяло, як коштовність. Вогні порту. Яхти. Музика. Сміх. Далекі сигнали машин. Вона сперлася на перила і глибоко вдихнула морське повітря.
“Що зі мною відбувається?..” — подумала вона.
Вона ніколи не була такою. Не дивилася на чужих чоловіків. Не шукала проблем. Не плутала серце з адреналіном. Але Лукас… Він не був просто пілотом. Не був просто суперником. Не був просто красивим хлопцем з телетрансляції. Він був небезпекою. Ризиком. Хаосом.
І найгірше — він був зайнятий. Клара.
Гучна. Агресивна. Ревнива. І явно не з тих, хто просто відпускає. І Ірис це розуміла. 
— Ти ховаєшся? — знайомий голос прозвучав за спиною.
Ірис різко обернулася.
Ніко. Він стояв у дверях балкона з пляшкою води в руках.
— Ти зникла після інтерв’ю, — сказав він спокійно. — Все добре?
Вона мовчала кілька секунд.
Потім тихо:
— Так… Просто втомилась.
Він підійшов ближче, сперся на перила поруч.
— Це був важкий день, — сказав він. — Але гарний. Всеж таки, щось з тобою не так. Ти занадто тиха, як на свій характер. — Він подивився на нічне місто. — Але я щасливий, що ти завжди зі мною.
Ірис ковтнула.
— Ніко…
— Мм?
Вона хотіла сказати. Все. Про погляди. Про серце. Про відчуття. Про те, що їй страшно. Але замість цього сказала: — Я пишаюся тобою.
Він усміхнувся.
— Завжди. — додала вона тихо і обійняла його. 
Між ними запала тиша. Тепла. Сімейна. Безпечна. В обіймах брата вона була безпечна, але якась напруна була в грудях дівчини

Пізніше, вже в номері, коли вона лягла на ліжко, телефон завібрував. Це було повідомлення від невідомого номера.

L: Це була гарна гонка, як для твого брата так і для тебе:) 
Серце зупинилося на мить.Потім шалено закалатало. Вона довго дивилася на екран.

Ірис: Звідки ти маєш мій номер?

Кілька секунд. Вічність.
L: Паддок маленький світ  І ти… дуже помітна в ньому.

Вона сіла на ліжку. Пальці тремтіли. Розум кричав: “Ні.” “Не можна.” “Зупинись.” “Він не твій.” “Він небезпечний.” А серце шепотіло: “Пізно.”

Ірис: Це неправильно. Нам не варто… сам розумієш…

Відповідь прийшла майже одразу.

L: Я знаю. Але ти саме та, про яку я мріяв з самого дитинства. Але іноді саме це і лякає найбільше.

Ірис заплющила очі. І вперше чесно зізналася собі: Вона вже всередині цього. І виходу назад майже немає. Вона так хотіла побігти до номера брата і розказати все, але боялась. Лукас був суперником Ніко, тож вона не могла бути з ним через свою любов до брата. “Так зберись. І не таке проходили. Ти сильна, Ірис, ти все зможеш.” подумала вона і лягла під ковдру. Дівчина розуміла, що це тільки початок і що все тільки попереду…