Частина 4. Глава 7

До вечірньої зустрічі я готувався більш ґрунтовно. У знайомого Ігоря, місцевого коневода, я випросив на вечір білого в сіре яблуко коня. План був насправді простий: ефектно під’їхати до Насті верхи й повезти її на романтичну прогулянку вздовж моря. Ігор спочатку вагався, але, побачивши, як я впевнено тримаюся в сідлі, погодився підтримати мою авантюру.

Букет, звісно ж, мене не дочекався. Аліна, що торгувала квітами, продала його того ж ранку якомусь вірменину утричі дорожче. Тож тепер будь-який квітковий каприз був мені доступний за рахунок закладу.

О сьомій вечора я вже чекав на Настю біля входу до її пансіонату верхи на красені Мілані, з букетом у руках.

— Та ну! Ти серйозно? — Настя, закрила обличчя долонями від захвату.

Я стрибнув на землю і погладивши блискучу гриву Мілана лише знизав плечима і посміхався. А що можна було відповісти?

— Круто! З дитинства мріяла проїхатися верхи, — Настя сяяла, немов дитина, яка отримала омріяний подарунок.

Я допоміг Насті їй сісти верхи, і приєднався також, тісно притиснувшись до неї. Ми рушили повільним кроком вулицями курортного селища, дзвінко цокаючи підковами по асфальту.

— А він може побігти швидше? — запитала Настя, коли ми вийшли до води.

— Може, але краще не треба.

— Чому? — засмутилася вона.

— Кінь підкований. Якщо прогнати піском — відірве підкову разом із цвяхами і може травмувати копита.

— А дорогою можна?

— І по асфальту не можна. Сустави ушкоджуються, спину легко зіпсувати, якщо скакати, не полегшуючись.

— Що не роблячи? — здивувалася Настя. — Не полегшуючись? Це як?

— Так, це така техніка. Вершник стискає боки коня колінами, піднімаючись і опускаючись у ритмі його рухів. На це потрібна практика. Для прогулянки краще йти кроком, — усміхнувшись, я поцілував Настю в шию.

— Ніколи б не подумала, що все так складно. У кіно це виглядає значно легше.

— На те воно й кіно. Але якщо хочеш — я можу навчити тебе верхової їзди. Попросимо в Ігоря ще одного коня й знайдемо підходяще місце.

— Хочу, звісно! — зраділа Настя. — А куди ми зараз?

— Скоро побачиш, — підморгнув я їй.

Ми пройшли берегом майже до краю селища й зупинилися біля ресторану "Посейдон". Для Мілана вже приготували таз із водою і тюк сіна. Я накинув повід на гак у паркані, допоміг Насті спуститися на землю й провів до заброньованого столика біля вікна.

Щойно ми зробили замовлення — задзвонив телефон.

— Це пи**ець! — кричав у трубку Влад. — Я тільки вийшов за водою, повертаюся, а її нема!

— Кого нема?

— Рикші! Угнали!

— Ти де зараз? — суворо запитав я.

— Навпроти дельфінарію.

— Чекай, зараз буду. Обдзвони поки всіх наших і сам давай шукай.

Романтична вечеря відкладалася. Я коротко пояснив Насті, що трапилося і пообіцяв скоро повернутися.

— Ти поки роби замовлення. Я блискавкою!

Мілан уже доїв сіно й задумливо жував квіти з клумби. Я скочив у сідло, стусонув його п’ятами — і жеребець, чутливий до найменших сигналів, рвонув з місця. Ми летіли так швидко, що я ледве встигав помічати дорогу, аби звести його з бетону на узбіччя.

Інтуїція не підвела: зрізавши кілометри три через пасовище, я побачив рикшу. Виїжджати за КПП суворо заборонялося і всі наші про це знали та суворо дотримувалися заборони.

Викрадачів було двоє. Один крутив педалі, другий розвалився на сидінні, випнувши волохате пузо. Я зателефонував Гриші:

— Знайшов! Майже до траси допхалися.

— Їдемо, — почув я коротку відповідь.

Та друзі не встигли. Я перегородив дорогу, використавши ефект несподіванки, й з усієї сили вдарив пасажира ногою в живіт. Той лише хрипнув і спробував підвестися, але другий удар швидко відбив бажання. Водій же навіть не намагався чинити опір.

Не знаю, хто викликав поліцію, але вона прибула раніше, ніж Гриша. Довелося пояснювати, що трапилося. Тоді з моєї історії й почали вилазити скелети. На щастя, Юрій Леонідович допоміг зам’яти справу, але я чудово розумів: бігати від проблем залишалося недовго.

— Пробач, що так вийшло, — сказав я, коли повернувся і сівши поруч із Настею.

— Тебе не було майже дві години. Щось серйозне? Якби ти не подзвонив, що повертаєшся…

— Серйозніше не буває, — не став приховувати я. — Мені скоро доведеться їхати. Можливо, навіть раніше закриття сезону.

— Проблеми з поліцією, — влучила прямо в ціль Настя.

— Саме так, — зітхнув я.

— І куди плануєш їхати?

— Поки що доведеться повернутися до Києва. А далі — як складеться. Та й ситуація у країні напружується… Не здивуюсь, якщо восени почнеться щось масштабне.

— Я поїду з тобою, — раптом промовила Настя. — Якщо ти не проти, звісно.

— Звісно я не проти… але…

— Які можуть бути "але"? Ми ж пара?

Тоді в моїй голові пронісся такий вир думок, що на мить навіть запаморочилося. Проте, так само ж стрімко прийшло й прояснення.

— Я зроблю все, щоб ти про це ніколи не пошкодувала, — відповів я пошепки.

Настя мовчки поклала голову мені на груди і я міцно обійняв її. Тоді я ще не знав — нам доля приготувала випробування, які до того бачили лише в кіно. Нашому ко

ханню судилося зародитися наприкінці 2013 року.