Частина 4. Глава 5

Того року в нас на узбережжі проводили змагання з кікбоксингу серед молоді, тому з’їхалося безліч учасників і вболівальників. Найбільше уваги привертали представники збірної Чечні. Наймолодші поводилися жахливо — стрибали на двомісні рикші по п’ять-шість чоловік, незважаючи зауваження. Після поїздок тікали, не розрахувавшись, ще й лаяли водіїв навздогін.

Від рикшерів посипалися скарги, і мені довелося думати, як розв’язати проблему. Спіймавши старшого юнацької збірної, я попросив його вплинути на своїх підопічних. Я ризикував "нарватися на непорозуміння", але чи то моя прямота та впевненість, чи моя зовня схожість з тренером, але він спокійно відповів:

— Пробач, брате. Такого більше не повториться. Клянуся.

Аліхан взяв у мене візитівку й з того часу регулярно користувався нашими послугами, завжди розраховуючись без жодних суперечок.

Якось після чергової поїздки він попросив почекати з оплатою до вечора. Здебільшого, після таких прохань пасажири просто зникали, але той випадок став винятком.

Після обіду мене покликав шеф і відвів убік.

— Тобою менти цікавилися, — без прелюдій почав він.

"Почалося", — промайнуло в голові. — "Та чому тоді просто не взяли на вулиці?"

— Скажи чесно, ти ж просто возиш свого постійного клієнта?

— Ну так, — видихнув я з полегшенням. — А що?

— На березі з’явилась ліва наркота. Він має до неї відношення. Дивись, як братимуть його, можеш піти паровозом. Тримайся краще від таких людей подалі.

Я ще не встиг переварити почуте, як задзвонив телефон.

— Брате, під’їдь, будь ласка. Хочу віддати борг, — почув я голос Аліхана. І перш ніж встиг щось сказати, він вже поклав слухавку.

От і добре, — подумав я. — Заберу гроші — і більше не матиму з ним справи.

Виїхавши з-за високого паркану на вулицю, де був парадний вхід до бази Аліхана, я мало не зіткнувся з міліцейською "буханкою". Вона стояла навпроти воріт. Аліхан помахав мені рукою і робити вигляд, що я його не знаю, було безглуздо.

— Тримай, брате. Виручив. Поки нікуди не їдемо. Я подзвоню, — сказав він, поплескав мене по плечі й зник за хвірткою.

Я залишився стояти з купюрою в руках під пильними поглядами міліції. Вдавши, що цілком спокійний, я покотив проспектом у бік центру. "Буханка" рушила слідом, але на перехресті звернула в бік КПП.

Боротьба з конкуренцією серед рикшерів сягала творчих висот: хтось прикрашав свій транспорт різнокольоровими діодними стрічками, хтось обшивав сидіння дорогою тканиною, клав пледи на випадок холодної ночі (а іноді — навпаки, дуже "гарячої"). У декого доходило до того, що їх рікши виглядали як пакистанські вантажівки, де водії витрачають на оздоблення більше, ніж на власне житло.

Після першої "хвилі" клієнтів з околиць до центру ми зупинилися перепочити біля супермаркету. З вуличного кафе ліворуч долинав чарівний жіночий голос — руденька співачка старанно тягнула високі ноти. Я попросив хлопців вимкнути музику, щоб не заважали її співу. Насолоду перервали одразу дві несподіванки.

По-перше, на диванчик рикші без попередження стрибнув пасажир, і я ледь не впав із сидіння. По-друге, цим пасажиром виявився Аліхан.

— Поїхали, брате, — сказав він, простягаючи гроші.

Пояснювати, чому я не хочу його везти, здавалося складнішим, ніж просто довезти до бази. До того ж, вона була неподалік.

— Ні, далі їдь, у ресторан, біля автостанції. За лісом, — сказав він, коли я почав пригальмовувати напроти його пансіонату.

Такого повороту я не очікував. Автостанція "за лісом" була на самому кінці проспекту. Прогнавши дурні думки, я крутнув педалі швидше. Коли дорога пішла через невеликий сосновий гай, мій зазвичай мовчазний пасажир раптом завів розмову.

— Слухай, брате, а чому ти так дорого береш за проїзд?

— Як усі. У нас тариф спільний, — спробував я говорити спокійно, відчуваючи недобре.

— Мене твій друг сьогодні дешевше возив.

— Значить, не друг він мені. У нас діє домовленість, яку не можна порушувати.

— Точно, не друг. Шакал, — розсміявся Аліхан, потім різко замовк. Закурив сигарету, видихнув хмару приторно-солодкого диму й спитав:

— Ти смерті боїшся?

Я мимоволі здригнувся. Без зброї проти майстра спорту з кікбоксингу шансів у мене майже не було.

— Усі бояться. Не всі це показують, — відповів я, вперто удаючи спокій.

— Чоловік ніколи не повинен боятися смерті, —так само буденно продовжував Аліхан.

Я мовчки пришвидшився і через хвилину ми випірнули з темряви сосен, залетівши на майданчик перед автостанцією.

— Почекай, скоро назад поїдемо, — сказав Аліхан і рушив до ресторану "Посейдон".

Щойно він зник усередині, як під’їхала "буханка", і троє міліціонерів майже бігом кинулися за ним. На мене ніхто навіть не глянув. Тільки но за ними зачинилися двері, в кишені завібрував телефон. Я тремтячою рукою прийняв виклик.

— Не чекай на мене, брате, — почув я спокійний голос.

За кілька хвилин Аліхана вивели в кайданках. Зі змішаним почуттям я покотив додому. Навколо — ні душі. Тишу околиці порушував лише скрип немащеного ланцюга. І раптом із соснової гущавини долинув гучний тріскіт.

"Чоловік ніколи не повинен боятися смерті", — згадав я слова Аліхана й почав крутити педалі ще швидше.