Частина 4. Глава 3

До офіційного відкриття сезону залишалися лічені дні і на всіх базах можна було спостерігати приблизно однакову картину — цілодобова метушня з благоустрою. Адже мала спеціальна комісія оглянути все і офіційно дати добро на старт. То ж потрібно було встигнути все: навести лад у приміщеннях та на прилеглих територіях, завершити ремонти й недобудови.

Я, як і багато інших сезонних працівників, цінував у цій метушні те, що ніхто не ставив зайвих питань. Особливо, якщо маєш голову на плечах і руки ростуть звідки треба. З цим якраз у мене проблем не було, і невдовзі я почав отримувати певні привілеї від шефа.

Поступово відійшовши від жахів столичного життя й адаптувавшись до нових реалій, я навіть почав знаходити плюси у своєму становищі. З’явилися нові друзі, і південні вечори перестали бути нудними.

Першим із закладів на узбережжі відкрився нічний клуб. Відпочивальників ще не було, тому основну публіку складали такі ж працівники, як і ми. Наприкінці літа досвідчений погляд безпомилково впізнавав у натовпі робітника, але тоді я ще не мав такого скіла.

Під час знайомства з Ірою я не став розповідати, чому насправді приїхав до курортного містечка і чим займаюся. Точніше, розповів, але трохи прикрасив.

Вона ж сказала, що приїхала на два тижні з подругою з Харкова. Вони разом володіли мережею квіткових магазинів по області. На моє запитання, чому не полетіли на Мальдіви чи щось подібне, відповіла, що вони об’їздили півсвіту і хочуть нарешті відпочити від пафосу.

Поскаржившись на те, як важко нині середньому бізнесу триматися на плаву, дівчата витягли з мене зізнання, як такий "солідний хлопець" може спокійно, без охорони, ходити пляжними клубами.

Довелося вигадати легенду про те, що, переситившись розкішшю та тягарем нафтової корпорації, я втік від стресів та потрясінь, щоб незабаром повернутися до боротьби з новими силами.

Нікого не бентежила відсутність великих грошей у кишенях, а одяг з місцевого павільону вважався лише маскуванням — щоб розчинитися в натовпі й на деякий час скинути пута статусного життя.

Ми провели чудову ніч із вином під шум прибою, під шатром VIP-зони якогось ресторану просто на пляжі. Ранкове прощання було пристрасним, але метушливим. Зідзвонюватися не домовлялися.

На нашій базі діяв "сухий закон". Усі це знали й ніхто не дотримувався, просто намагалися не потрапляти на очі. Вочевидь, я того разу перебрав — одурманений вином і двома слобожанськими красунями.

За таке шеф міг і вигнати, але я відбувся легко: Юрій Леонідович відправив мене, у компанії двох новачків, забрати з центру важливі аксесуари до будівництва.

— Он у кутку стоять, уже зняті. Я навіть ганчірочкою протерла. — Забирайте, — сказала адміністраторка, що зустріла нас біля готелю в самісінькому центрі.

Я відкрив рота й здивовано кліпав очима. Мої ж напарники, ніби для них то буденна справа, схопили по унітазу й рушили до виходу. Не очікуючи такої підстави, я машинально приєднався до них в надії дорогою не зустріти нікого зі знайомих.

Пройшовши половину шляху, відчув, що голова йде обертом. Поставив старенький унітаз біля кіоску з шаурмою й сів просто на нього. Стало трохи легше, але страшенно хотілося пити.

Підвівшись, я підійшов до кіоску. За прилавком, спиною до мене, стояла продавчиня в фартусі й смачно пила мінералку прямо з пляшки.

— Півторашку "Прозорої", без газу. Якщо можна, холодну, — попросив я облизуючи сухі губи.

— Холодильник накрився вночі, чекаємо майстра, — почув знайомий голос.

Підняв голову й зустрівся поглядом із однією з нічних бізнесвумен. Іра від несподіванки впустила пляшку.

— Що, руки не тримають? — підколола її подруга-компаньйонка, виходячи з підсобки з ящиком курячого м’яса.

Я ж пив теплу воду сидячи на унітазі і почувався королем на кахельному троні. Усмішки перехожих мене вже не бентежили.