Частина 4. Глава 2

Прокинувся я рано-вранці з незвичним відчуттям бадьорості й припливом сил. Вийшов надвір, вдихнув на повні груди ще прохолодне ранкове повітря. Аромат солі з йодом одразу нагадав, що я на морському узбережжі. Зараз він уже не такий відчутний, а тоді паморочив голову так, що навіть курити не хотілося, аби не псувати відчуття.

Юрій Леонідович, як і обіцяв, привіз помічника. Разом із високим худорлявим Віталіком ми взялися за прибирання території, готуючи майданчик під будівництво. Фізична робота знову рятувала мої нерви. Разом із напруженням м’язів тіло ніби вивільняло накопичений негатив.

Через кілька днів нас було вже троє, а ще за тиждень п’ятеро. У “магазинчику” знайшлася ще одна кімната. Вхід до неї ми виявили, розгрібаючи роками накопичене сміття та листя вздовж задньої стіни біля сусідського бару. Туди й селили новачків.

Коли ми нарешті позбулися мотлоху і взялися за будівництво бази, то, як годиться, почали з паркану. Поки його ставили, змінилося з десяток людей: одних не влаштовували умови проживання, інших — “робота за їжу” до початку сезону. Та кілька хлопців залишилися до кінця, як і я.

Мене Юрій Леонідович призначив бригадиром, чим добряче розлютив Сергія Барсука, який працював із ним уже кілька сезонів поспіль.

За Барсуком тягнувся кримінальний шлейф зі строків за п’яну бійку й вимагання. Тому мене він одразу записав у “фраєри” й відмовився слухатись. Шеф, у якості “особливої привілеї”, доручив йому самому викопати вигрібну яму під туалет і літній душ.

Коли з’явився Гриша, ми вже зводили перші будиночки. Невисокий, міцний, із густою бородою й блискучою лисиною, він вирізнявся серед усіх. Що привело його до Юрія Леонідовича, залишилося загадкою, але наприкінці літа ходили чутки, що він узагалі живе під чужим іменем та документами.

Дні ставали все спекотнішими. Я запропонував хлопцям починати роботу на дві години раніше в обмін на тригодинну перерву в обід, коли спека не лише палила шкіру, а й плавила бітум. Ідею підтримали всі, окрім Барсука. Той спав, як і раніше, а від додаткових годин відпочинку не відмовлявся.

Готуючись до виїзду в ролі провідника рикшерів, я ламав голову, як позбутися його. Такий тип у колективі — тягар для всіх. Нагода випала несподівано. Її підкинула сама природа.

Юрій Леонідович приїхав раніше, ніж зазвичай, і заходився ретельно оглядати всі споруди. Похитав паркан і наказав укріпити кілька секцій додатковими підпорками. Павільйон із прогумованої тканини застібнув на всі ремінці, перевірив міцність каркасів будиночків. Ми майже все доробили — лишалося накрити дах.

— Ходімо до води, прогуляємось, — гукнув він.

З моря дув свіжий вітер, женучи піщану поземку до берега. На мокрий пісок, де мить тому хвиля викинула оберемок водоростей, сіла чайка. Вона щось уважно розглядала під лапами й крутила головою.

— Бачиш? — спитав шеф.

— Бачу. Гарно.

— Хріново, — заперечив він. — Якщо чайки по піску ходять, а вітер низом дує — до ночі буря налетить. Торік першу лінію взагалі затопило. У номерах на перших поверхах ліжка плавали під стелею.

— А в нас дах ще не готовий, — сказав я.

— Молодець. От за що я тебе поважаю, так це за кмітливість. Задовбався вже п’ятнадцять років із дурнями возитись.

Робота закипіла в подвійному темпі. Новачків я відправив укріплювати паркан і збирати все, що міг підхопити вітер, а з Гришею, Віталіком, Женьком і Владом узявся за дах.

Сергій, закінчивши рити яму, вмостився на стільчику під парканом, запалив цигарку і, попиваючи густий чай, спостерігав за нами.

Невдовзі перші краплі дощу впали мені на спину. Залишалося закріпити лише два листи профнастилу. Вітер набирав силу. Раптовий порив ледь не зірвав мене з балки перекриття. Хлопці докручували вже встановлені листи, коли раптом зникло світло.

— Сергію, принеси шуруповерт, — гукнув я.

— Спустися та сам візьми! Ти що, фраєрок, шниря знайшов? — крикнув він і плюнув у мій бік.

У цей момент з’явився Юрій Леонідович. Барсук навіть не глянув, куди плює, і влучив просто на сорочку шефа.

— Зібрав манатки і звалив нах*р звідси! — гаркнув він. Табурет вилетів з-під Барсука, той гепнувся на бетон, обливаючись чифіром.

— Геть! Щоб через п’ять хвилин духу твого тут не було!

Барсук зібрав речі й вийшов за ворота. Та, як з’ясувалося, не з порожніми руками: прихопив усе, що “погано лежало”.

Ми встигли накрити дах вчасно. Вітер завивав, перетворюючись на ураган. Все гуділо й тряслося. По покрівлі барабанив дощ, змішуючись із гілками. Потім небо ніби прорвало. Вода падала суцільним струменем, змінюючи напрямок під владою вітру. За парканом гриміло й дзенькотіло — розліталося все, що не встигли сховати сусіди. Пориви вітру налягали на будиночки, мов невидимий велетень намагався проламати стіну.

Коли вітер трохи стих і злива перейшла в звичайний дощ, у двері постукали. На порозі стояв до нитки промоклий сусід, власник бару “Баку”.

Ураган наробив лиха по всьому узбережжю. У калюжах валялися афіші, шматки дахів і гілки. У когось листи металу опинилися на балконі, у когось — на дні басейну. У магазинчику “Фен-Шуй” шмат шиферу влетів у фасад і вибив скло. Пластикові пляшки мчали алеєю, наче перегони влаштували.

Теймур, якого всі називали Тимуром, привіз нас до свого другого кафе. Там усе було ще гірше: половину наметів і павільйонів зірвало та віднесло. Велетенський шатер кафе-бара перевернуло й відкинуло на дитячий майданчик пансіонату “Надія”, метрів за сто. Разом із шатром полетіло все, що до нього було прикріплене: барна стійка, апарат для розливного пива, морозильник, столи, стільці. Навіть холодильні вітрини, прикуті ланцюгами, лежали розбиті в пісочниці.

До світанку ми допомагали розгрібати завали й рятувати вцілілий товар. На знак вдячності він дозволив нам заходити в бар коштом закладу, поки не почнемо заробляти самі. Хто більше виграв від цієї угоди, сказати важко.