Частина 4. Глава 1

Місяць минув у домашніх клопотах. Грошей, отриманих від продажу коней і збруї, вистачило б на деякий час стриманого сільського життя, але я розумів: рано чи пізно вони закінчаться. Треба було шукати роботу.

Задзвонив телефон. Знайомий номер. Думав, що вже ніколи не доведеться розмовляти з цією людиною. Востаннє ми спілкувалися два роки тому — а потім він зник. Не відповідав на дзвінки й, звісно, не надсилав грошей. Тепер, коли залишене ним у заставу авто давно продане, нам, здавалося, і говорити нема про що. Та щось змусило мене відповісти.

— Привіт, упізнав? Хочу повернути борг і забрати заставу, — голос на тому кінці звучав твердо й нахабно.

— Не розумію, про що ти, — відрубав я, витягнув батарею й вийняв SIM-карту.

Ту сумнівну оборудку можна було вважати закритою, а інцидент — вичерпаним. Але наш боржник чомусь вирішив знову вийти на зв’язок. Це було неспроста. Щось той шахрай замислив. Те, що він не збирається повертати борг, — факт. Інакше як пояснити, що він об’явився саме після закінчення строку позовної давності розписки? Потрібно було бути насторожі.

Перший тривожний дзвіночок пролунав під час спроби влаштуватися на роботу. Безпідставна відмова після співбесіди у службі безпеки навіяла похмурі думки, та я продовжив пошуки. В інтернеті натрапив на оголошення:

"На літній сезон у курортне селище потрібні працівники велотаксі".

Оце саме те, що треба, — подумав я й одразу набрав номер.

Мені відповів жвавий чоловік — по голосу років п’ятдесяти.

— Тільки цього року ми переїжджаємо на нове місце. Тим, хто приїде раніше допомогти з облаштуванням, будуть особливі умови, — життєрадісно повідомив він.

— Коли приїжджати? — прийняв я рішення прямо під час розмови.

— Хоч завтра! Тільки набери заздалегідь — виїду зустріти на автостанції.

Моє морське життя почалося вже наступного дня. Я вийшов із автобуса й озирнувся в пошуках нового шефа. Юрій Леонідович виявився людиною своєрідною. Пролетівши на шаленій швидкості через подвійну суцільну просто перед постом поліції, він помахав хлопцям у формі через відкрите вікно й вигукнув:

— Привіт, дармоїди! Не стійте посеред дороги, бо чайки кашкети пообсирають!

Ті, ніяково всміхаючись, відступили. Я зрозумів, що на спокійне життя поруч із цією людиною найближчим часом можу сміливо розраховувати.

Я сів у його кросовер і ми помчали в бік моря. Хвилин за десять машина зупинилася на пустирі, зарослому бур'янами і молодими тополями. У кутку ділянки самотньо стояв невеликий будиночок. З будинком, щоправда, та споруда мала лише віддалену схожість: двері — наче зняті зі старої шафи, а замість вікон — залізний лист на масивних завісах.

— Ти тут поки облаштовуйся, — сказав Юрій Леонідович тоном, ніби привіз мене до п’ятизіркового готелю з президентським люксом. — Завтра привезу тобі помічника. Усе, я полетів!

Залишивши кошик з продуктами, шеф справді “полетів”, а я взявся “облаштовуватися”. На вигорілих вивісках над дверима ще проглядалия старі написи — схоже, колись тут була крамничка чи кав’ярня. Усередині ж під саму стелю громіздилися пластикові овочеві ящики.

Понад годину я виносив їх на вулицю, аж поки в далекому кутку не знайшов два ліжка та кілька ватяних матраців. Здоровий глузд радив пошукати роботу з пристойнішими умовами проживання, але внутрішній голос наполягав залишитися. Після історії з хуртовиною я почав йому особливо довіряти.

Прибравши у своєму новому помешканні, я приліг на одне з ліжок і миттєво заснув.