Частина 3. Глава 5

Наступні два тижні минули, мов у тумані. Тоді відбулася ще одна трансформація моєї особистості. Я вперше по-справжньому усвідомив, як легко опуститися на саме дно соціальної піраміди — перетворитися з простого громадянина на волоцюгу або із законослухняного на злодія. Навіть не стати ним, а саме перетворитися. І вибратися з цієї трясовини не так просто, як здається на перший погляд. Потрапивши "по той бік паркану", життя тече вже в іншій реальності: коли всі друзі раптом стають надто зайнятими, коли в слухавці чуєш нотки зверхності від тих, кому ще кілька років тому позичав на пиво до стипендії.

Денисові я нічого не хотів розповідати. Звісно, він би одразу покликав жити до себе й навіть запропонував якісь свіжі погляди на розв’язання моїх проблем. Але я свідомо не хотів цього.

Тепер я добре розумію тих, хто "зламався". Не знаю, куди б мене завела стежка долі, якби не залишився в моєму світі острівець надії — родина. За все життя я не почув від них жодного докору щодо моїх авантюр чи ініціатив.

Я продовжував жити біля конюшні, працював по інерції. Ночував то в сіннику, то в комп’ютерному клубі й відчував, що невдовзі всьому цьому прийде кінець.

Сірим березневим ранком я прокинувся за столом перед монітором. Спина й шия затекли, очі боліли, ноги оніміли від незручної пози й погано слухалися. Добре хоч, що було де вмитися. Проплачена ніч добігала кінця, а денні тарифи утричі дорожчі за нічні. Гроші треба було берегти. О шостій відкривався "Мак", а це означало, що можна випити чашку чаю й хоч трохи зігрітися. Та з таким замовленням довго не просидиш — щойно закінчаться вільні столи, відвідувачі, яким ніде сісти, прискіпливо дивитимуться й демонстративно кахикатимуть за спиною.

Я вийшов на вулицю й закурив. Глибоко затягнувшись теплим димом, підняв голову. Сонця не було видно — небо щільно затягнуло сірими шторами, а за новобудовами на околиці повільно сунули хмари. Вони рухалися над містом грубо й поважно, крокуючи невидимими лапами, зачіпаючи морозною шерстю перехожих. Люди підіймали коміри пальт і курток, ховаючи шиї, бігли далі у своїх справах, не помічаючи, що згори за ними спостерігають. Сірі велетні беззвучно сміялися, ледь не торкаючись животами верхівок висоток.

Дощу тільки бракувало, — подумав я, натягуючи шапку на вуха й, сховавшись за комір, прискорив крок назустріч величезним хмарам.

— Як ви тут, мої хороші? — коні, відчувши мене здалеку, дружньо фиркали. — Здається, нам скоро доведеться прощатися. Бачите, як буває в житті.

Я погладив бархатистий ніс вороної красуні, що потягнулася за оберемком сіна.

— Якщо сьогодні сонце не вийде, про заробіток можна й не мріяти.

У цей момент щось холодне впало за комір і поповзло по спині, змусивши здригнутися. Я озирнувся — у повітрі плавно кружляли сніжинки. Вони опускалися на землю й одразу танули, перетворюючись на великі краплі. Але незабаром сніг почав довше затримуватися на сухій траві й голих гілках дерев.

— Мабуть, сама природа подає мені знак, — тяжко зітхнув я, звертаючись до коней.

Одні крутили вухами, інші били копитом по землі — і всі, як одна, ніби розуміючи, про що йдеться, кивали на знак згоди. Мені ж уже всюди ввижалися знаки. Кожна зламана гілочка, кожен подих холодного вітру шепотіли:
— Біжи з цього міста. Покинь усе і біжи.
Фиркання, що долинало з денників, підказувало:
— Не чекай добра там, де сіють зло. Рятуйся, поки не пізно.

Я глибоко вдихнув, повільно видихнув і набрав номер нашої конкурентки, що жила через вулицю. Ще восени вона приходила з пропозицією, спостерігаючи, як важко мені давалося будівництво самотужки.

— Лілю, забирай коней. Просто зараз. Пришли когось допомогти перевести їх у твою стайню. Я їду з міста.
— Що сталося? Чому такий поспіх? Ти ж відмовлявся продавати їх, коли я пропонувала, — у її голосі звучала розгубленість.
— Все змінилося, Лілю.
— Але в мене зараз немає такої суми… Сам розумієш, початок весни — сіно дороге, клієнтів мало.
— Давай, скільки можеш. Решту потім перешлеш.

Сумно було прощатися з конячками, але в тій ситуації я вже не бачив іншого виходу. І внутрішній голос, що дрімав увесь цей час у глибині свідомості, раптом вирвався назовні й буквально вимагав негайних рішень.

Наприкінці березня в столиці зазвичай уже готувалися цвісти абрикоси, а таке я спостерігав уперше. Якщо взимку сніг падав "неочікувано" і місто сповільнювало шалений ритм, стаючи в заторах, то що казати, коли стихії справді ніхто не чекав?

Я дивом устиг вирватися з лап хуртовини в останній момент. Сніг уже не кружляв, а рясно сипав, коли таксист привіз мене на автовокзал. Останній автобус мав вирушати з хвилини на хвилину. На щастя, вільні місця ще були. Згодом, уже в дорозі, з’ясувалося, що наш автобус — останній, який випустили в рейс. Циклон ішов із півночі й гнався майже до самого дому, норовлячи схопити нас за "хвіст", укутати морозним пледом і змусити залишитися з ним назавжди — як багатьох нещасних тієї ночі.

Я їхав до батьків. Половину дороги мене мучили думки чи правильно я вчинив, чи просто здався, як звичайний слабак. Але чим ближче під’їжджав до дому, тим тепліше ставало на душі. Тягар тяжких думок і похмурий настрій відступали, мов їх наздогнала ласа лапа сніжної пурги й залишила десь позаду.

На кухні, у колі сім’ї за чашкою гарячого чаю, ми дивилися новини. На всіх каналах транслювали кадри аномального снігопаду, який паралізував рух у столиці, звідки мені вдалося вирватися в останню мить. Для боротьби зі стихією й допомоги застряглим випустили БТРи та іншу військову техніку. Але навіть вона виявилася безсилою. Три дні місто стояло. Страшно уявити, що б чекало коней і мене, якби тоді я вчинив інакше.