Частина 3. Глава 4

Ми разом з Катею закінчили крити дах. Завели коней усередину й розставили по денниках. По боках я спорудив короби для сіна, тож тепер не потрібно було кидати його їм під ноги. Коли стемніло, ми з Катею пішли до мене відзначати "новосілля" конячок.
— Хтось приїхав? — поцікавилася вона, киваючи на припарковану біля хвіртки "Тойоту".
— Товариш з інституту віддав на виплат. Думав, як закінчу будівництво — піду в таксі. Поки прокатів мало, треба ж якось "зимувати".
— Чудово, який же ти молодець! — неприховані лестощі лилися з уст Каті просто мені у вуха. А я, розвісивши їх, тішив власне самолюбство, відмовляючись усвідомити, що зраджую вже сам собі.

Під час новорічних свят ми добре заробили на прокатах у парку біля центральної ялинки району. Дітлахи ставали в чергу, та й дорослих охочих покататися верхи виявилося чимало.
Свята швидко минули, і потяглися звичайні будні: без доходів, але з витратами. Я зранку до пізньої ночі носився по місту, неначе намагався перетягнути всі гроші столичних пасажирів у свою кишеню. Цікаве заняття, але виснажливе. А ще мені чомусь не щастило з машиною. Немов злий рок переслідував кожну зміну — від буденних проколів шин і погнутих дисків на підступних ямах промзон до нападів неадекватних клієнтів. Але будь-яка чорна смуга закінчується. Закінчилася і моя. Не змінилася білою, а просто скінчилася.

На початку березня я поїхав у гості до батьків. Кілька днів пролетіли, мов мить. Тоді відчув перші натяки на прозріння. Як би я не хотів приховати правду від самого себе, та вона просочувалася в мою свідомість, немов вакуум непомітно затягував повітря через найщільніше з’єднання. Я зрозумів, що біля Каті насправді не відчував себе комфортно. Людину, яка йде чужою стежиною, завжди спіткатимуть невдачі та переслідуватимуть неприємності. Життя довело це вже найближчим часом.

Першою серйозною неприємністю стала аварія на зворотному шляху: водій зерновоза заснув за кермом і виїхав на зустрічну. Я, як не намагався уникнути зіткнення, але не зміг. Диво, що взагалі залишився живий і без серйозних травм — лише переляк та кілька подряпин.

Добравшись евакуатором із битою машиною до Києва, виявив, що житла я знову не маю. Речі лежали на ґанку, а суворий господар на мої вимоги пояснити, що відбувається, порадив розбиратися з Катею.
Машина ремонту не підлягала. Все, що мені вдалося на ній заробити, — це новий головний біль з оформленням страхової виплати та продажем залишків "Тойоти", аби повернути борг одногрупнику. Клопіт із кіньми при цьому нікуди не подівся.

Лише під вечір, через Ксюху, і то по секрету, я дізнався, що під час моєї відсутності Катя привела якусь компанію в нашу кімнату. Там влаштували такий бешкет, що поліція приїжджала двічі, аби приборкати буйних гуляк. На довершення всього, Катя, ніби то, була там центральною фігурою п’яної оргії. Катя все заперечувала, спонукала нікому не вірити. Плакала, що навколо одні інтригани й усе було зовсім не так, як мені злі язики набрехали. На слово я не повірив, але розставити всі крапки над "ї" було лише справою часу.

Невдовзі мені видалася така нагода. Я продовжував розбирати биту "Тойоту" під навісом у кутку подвір’я конюшні. Самі ходові деталі вже розпродав, що допомогло розрахуватися з боргом, лишилася купа менш популярних. І вони вже не раз давали змогу поповнити дірявий бюджет.
Я саме закінчував упаковувати замовлення на радіатор пічки, коли з незнайомого номера прийшло повідомлення: "Вона у себе. Двері відчинені. Не будь оленем."

Усередині захололо, бо підсвідомо я відчув, що ось він — момент істини. Рубіж неповернення. Самообман, що все нормально, потрібно лише перечекати, мав колись припинитися.
Варіант, що все налагодиться, лопнув, мов мильна бульбашка, у той момент, коли після тієї СМС я влетів у спальню з ножем у руках і вогнем ненависті в грудях. У той момент мені здавалося, що я парю над землею, мов вогняний шар. Вуха заклало. Крики "солодкої парочки" долинали, наче з бочки, і лише розпалювали в мені бажання заткнути ці брудні, брехливі горлянки двома розчерками сталевого пера.

Невидима сила відвела руку в останню мить, даруючи мені ще один шанс на вільне життя. Гостре лезо, мов по маслу, пройшло крізь екран телефону, приколовши його до приліжкової тумби. Та лише перелякано пискнула під потужним ударом. Пелена перед очима почала розсіюватися, і тіло пробив озноб. Я знову відчув тверду землю під ногами, і на обличчі несподівано з’явилася усмішка. Жалюгідне видовище: тепер вже точно моя колишня, у ліжку поруч з переляканим "мачо", дивиться на мене не з лукавою хитрістю, як раніше. В їхніх очах застиг жах від усвідомлення близькості смерті, яка лише кілька секунд тому ласо тримала їх за горлянки невидимою рукою. Я побачив німе благання в їхніх очах і, з огидою плюнувши на темну пляму, що розходилася від центру ковдри, пішов геть, тихо прикривши за собою двері.

Покинути все того ж дня мені не дозволило відчуття відповідальності за коней, але вже чітко бачив, як ще одна справа летить "коту в дупу". На стосунках із Катею я поставив хрест. Вбив його в могилу спогадів і для надійності залив цементом забуття.