Частина 3. Глава 3

Наступного дня, ближче до обіду, я написав Насті повідомлення. Спитав, як вона, і чи бронювати для неї Луїзу на вечірній виїзд. Невдовзі отримав коротку відповідь:
"Не пиши мені більше ніколи."

Спершу подумав, що це якась помилка, і подзвонив їй. Спочатку вона довго скидала виклики, але на десятий раз усе ж відповіла.
— Феліксе, забудь мене, будь ласка. Не пиши й не дзвони мені більше. Я від тебе такого не очікувала. Прощавай.

Настя завершила виклик першою, а я стояв у повному нерозумінні: що, а головне — коли та яким чином сталося? І як Катя опинилася зі мною в ліжку замість Насті? Чи бачила вона нас разом? Коли Настя пішла з конюшні? Від усіх цих питань паморочилося в голові. Додавало й легке похмілля. 

Забігаючи наперед, скажу: скільки не намагався — так і не зміг більше додзвонитися Насті. З’ясувалося, що ніхто з наших ніколи разом з нею не вчився і навіть не знали, де вона живе. Біля двору, куди я її колись проводжав, я бував не раз — навіть водив поні — але Насті більше не зустрів. І по сьогоднішній день я достеменно не знаю, що стало причиною тієї різкої зміни. Хоча згодом здогадки з’явилися — коли я краще пізнав Катю. Але до того ще є що розповісти.

Наші стосунки з Катею складалися дивно. Вона майже нічого в мене не питала, а я удавав, що мені байдуже до її особистого життя. Гадаю, кожен із нас підозрював іншого в нещирості, але це не заважало нам освідчуватися в коханні, вести спільний бізнес і спати разом.

Літо й початок осені минули в шаленому темпі. Клієнти приходили один за одним. У вихідні навіть доводилося відмовляти деяким, аби коні встигали відпочити та нормально поїсти. Усі зароблені гроші йшли на закупівлю будматеріалів, нових коней і спорядження. Після насичених днів, виснажені, але задоволені, ми з Катею могли до пізньої ночі лежати на сіні, дивитися в зоряне небо й мріяти про майбутнє: як добудуємо конюшню, а там, де росте молода сосна, поставимо маленький будиночок. На Новий рік прикрасимо ялинку гірляндами, без високих парканів — нехай усі бачать, нам нема від кого ховатися. Якщо хтось і позаздрить — то хай, ми своє щастя чесно заробили.

З Ромою до того часу розійшлися як бізнес-партнери. Він забрав одну коняку — свою частку — і перевів її на іншу стайню. Чому? Бо підбурював мене не мати справ із Катею, а розвивати клуб самому. Напевно, то одне з небагатьох рішень, про які я щиро жалкую. Але тоді я обрав Катю.

Усе докорінно змінилося з настанням осінніх холодів. Почалися дощі, подули колючі вітри. Клієнти раптово зникли. Лише кілька відчайдухів на тиждень і якісь копійки з виїздів до міста. Дохід упав до нуля. Сіно сховали в сінник, а зорі поховалися за сірими хмарами й лише іноді підглядали за нами. Здавалося, навіть вони відчували щось недобре.

Одного похмурого дня Катя, ридаючи в трубку, повідомила, що її мати виганяє нас із квартири. Тоді ми вже жили в неї — Катя вмовила покинути орендоване житло, мовляв, це марна трата грошей і часу. Знаючи Катину родину, я не дуже здивувався. Почав заспокоювати, що проживемо й на орендованому житлі, поки не збудуємо власне. Та сльози не вщухали: погода погана, грошей нема, і як я взагалі уявляю так жити далі?

Не здогадавшись одразу до чого вона хилить, я все ж таки зняв кімнату у старого відставного офіцера на сусідній вулиці від того місця, де ми будували конюшню. Прибрався, приготував вечерю й написав Каті, що чекаю на неї. Але вона не прийшла. На дзвінки не відповідала. Коли вже зібрався йти шукати — прийшло повідомлення: "Я заночую у подруги, зранку все поясню. У неї спить дитина, тож зараз говорити незручно".

Усю ніч я не спав через недобрі передчуття. Катя щось приховувала. У пам’яті сплив момент нашого останнього прощання, коли замість звичного поцілунку в губи вона чомусь підставила щоку. 

Вранці все з’ясувалося. Передчуття не підвело — тільки що з того, коли вже все сталося. "Подруга" виявилася "другом", а наші стосунки — "службовим романом". Вона прямо сказала, що йде від мене до Віталіка й дуже сподівається, що це не вплине на спільну справу. Так ми колись і домовлялися, ще на самому початку: що б там не сталося в особистому житті, бізнес не має постраждати. Тоді я чомусь не надав цим словам серйозного значення. А дарма.

Шляху назад не було. Стиснувши зуби, я продовжив будівництво конюшні. Насувалися морози, і зволікати не було часу. Робота поглинула мене цілком, не давала місця дурним думкам. З ранку до ночі, поки не починав влучати молотком по пальцях частіше, ніж по цвяхах, я прибивав дошки, зводячи стіни. Зрештою став схожим на Робінзона Крузо: небритий, скуйовджений, із брудом під посинілими від ударів нігтями. Їв абияк — хліб із солоним салом, кава з багаття й нескінченні цигарки. 

Коли крив дах, уже сипав перший грудневий сніг. Я квапився закінчити до морозів. Коні, що провели все літо й осінь на лузі, почувалися добре: густе хутро захищало від холоду і дрібного дощу, та я не мав права випробовувати їх на міцність.

Одного туманного ранку, коли я покінчив із кавою та викурив другу поспіль цигарку, прийшла Катя. Очі в землю, плечі опущені. Ми, як і домовлялися, продовжували працювати разом, але я намагався уникати з нею будь-яких розмов і зайвих зустрічей.

Катя підвела голову, і наші погляди зустрілися. Я байдуже відвернувся й заліз на дах.
— Я хочу допомогти, — тихо промовила вона знизу.
— Тоді в’яжи мотузкою он ті листи й притримуй, поки я тягнутиму їх нагору.

Я сказав це, щоб вона швидше відчепилася, але Катя сприйняла слова серйозно. Не приховуватиму, що вдвох робота пішла значно швидше. До обіду майже не розмовляли. Усе, що від нас лунало, — це:
— Тягни.
— В’яжи.
— Тримай.
— Добре.

Коли більшу частину даху було накрито, я спустився перепочити. Неочікувано Катя дістала з сумки згорток.
— Я подумала, ти, мабуть, голодний, — несміливо сказала вона.
— Коли це тебе такі думки почали відвідувати? І головне — чому?
— Пробач мені, я дурепа, — вона заплакала, і щось у мені зрадницьки здригнулося. У ту мить я вчинив серйозну помилку — пробачив зраду. Зараз, коли пишу ці рядки, мушу визнати — тоді я дійсно сприймав за зраду її відверте зізнання про те, що вона припиняє стосунки зі мною. Можливо тому я так швидко тоді погодився на їх відновлення. Тим паче то були ще квіточки порівняно з тими подіями, яки почали невдовзі розгортатися.