Частина 2. Глава 7

Несподівано на подвір’ї спалахнуло світло, й відчинилися вхідні двері. На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти — у шортах і майці.

— Тату! — вигукнула Юля.
— Батьки приїхали!

Так я познайомився з Марією Львівною та Петром Олексійовичем. Трохи посидів з ними за столом, послухав історії про їх тривале відрядження до Румунії під час якої разів п’ять запевнив, що не голодний і поїхав додому.

У житті настав черговий період затишшя. Я не знав, що робити далі, але треба було заробляти гроші. Денис одразу після повернення до Києва влаштувався продавцем у роздрібній мережі й рідко виходив на зв’язок. Юля до нього так і не поїхала. З Яною ми все ще бачилися, але відчувалося, що наші стосунки холонуть. Ніби між нами починала з’являтися невидима відстань наперед. Усвідомлення, що я займаюся зовсім не тим, чим мав би, підштовхнуло до рішучих дій.
— Думаю їхати до Києва шукати нормальну роботу на перший час. Поїдеш зі мною?
— Їдь, Феліксе. А коли влаштуєшся я приїду до тебе в гості.
— Десь я це вже чув.

Столиця зустріла мене дрібним дощем і щільним смогом. Минуло менш як рік, відколи був тут востаннє, але я вже встиг відвикнути. Місто здавалося метушливим і трохи чужим. Я поспіхом спустився в підземний перехід і швидко розчинився в людському потоці.

Я знав, що Денис після того, як Юля залишилася вдома, перебрався до родичів, тож варіант зупинитися в нього навіть не розглядав. Майже весь день я витратив на пошук житла. Варіанти траплялися один гірший за інший: то кімната у квартирі алкоголіків, то квартира зі зламаною каналізацією, то господарі російськомовні. Лише пізно ввечері знайшов більш-менш прийнятний варіант — кімнату у жінки приблизно маминого віку. Будинок схований в зеленому дворику за триста метрів від великої транспортної розв’язки, квартира на першому поверсі, прийнятна ціна. Там я і залишився на наступні кілька років.  

Новий етап пригод в мене почнеться навесні. А до того часу я сумлінно намагався пожити звичайним життям і наступного ж ранку після заселення взявся за пошуки роботи. 

Роботу я знайшов за кілька днів, неподалік від дому. Влаштувався помічником збірника корпусних меблів. Гроші пропонували непогані, особливо якщо я добре себе покажу. А я у цьому не мав сумнівів. Швидко навчився крутити кухні, шафи й передпокої. Тому після першого місяця спільної праці, наставник пішов до керівництва з клопотанням про моє підвищення до рівноцінного напарника. 

Деякий час мені подобалося те, чим я займався. Дуже швидко я розібрався з тонкощами та нюансами не лише монтажу, а й проєктування меблів. Поступово проймався ідеєю пошуку прямого замовлення, та цілком самостійного його виконання. До мети йшов поступово. Першим кроком було отримання ключів від цеху. Моя регулярна поява на роботі першим, та безпосередня блискість житла до роботи зробили свою справу. Не встиг ще випасти перший сніг, а я вже мав повний доступ до робочого місця та усіх верстатів. На початках ми з Віталіком, моїм напарником, залишалися попрацювати після роботи, аби встигати виконати більше замовлень за місяць. Насправді ж я готував запас часу під реалізацію свого задуму.

Можливість підвернулася неочікувано.

— Фелікс? — почув я віддалено знайомий жіночий голос і уважніше придивився до гарно одягненої дівчини.

— Бровко? — невпевнено запитав я, бо мав сумніви в тому, що пере ді мною однокласниця.

— Я так постарішала? — вдавано обурилася вона.

— Навпаки! — поквапився запевнити я. — Радий тебе бачити, Каріно! Як ти тут опинилася?

— Те саме хотіла спитати в тебе, — Каріна переклала за вухо темно-русявий локон.

— Ти змінила зачіску, я тебе не впізнав. Така елегантна леді, здуріти.

Я пам’ятав Каріну непримітним дівчиськом з бляклим волоссям довжиною до плечей. Зараз же воно сяяло здоровим блиском і було підстрижене у стильне каре. 

— То ти тут працюєш, чи як? — не відступала Каріна. 

— Тимчасово, — в той момент пригадав, що на випускному, коли кожен говорив прощальне слово, я запевнив, що стану крутим бізнесменом і запрошу весь клас до себе на крутезну вечірку.

Поки що я не був схожим на таку людину і це мимоволі пригнічувало.

Каріна заїхала до нашого цеху випадково. Шукала де є вільний верстат, аби терміново переробити кілька деталей до кухні. Вона працювала дизайнеркою інтер'єрів і та кухня мала бути вагомим внеском до її портфоліо. Та не сталося, як гадалося. Попередні порізчики десь прорахувалися, а майстер помітив це аж коли дійшов час до встановлення кухні у квартирі замовника. До Нового року залишалося не так багато часу, а це означало, що на всіх меблевих виробництвах був аврал. 

Звісно я допоміг Каріні. Так ми заговорилися і слово за слово поїхали до мене на квартиру символічно відмітити зустріч. За якимось неймовірним збігом обставин, власниця житла саме того дня вирішила поїхати на кілька днів до сестри в гості в Ірпінь. Посиденьки за столом непомітно перемістилися в постіль, і Каріна залишилася в мене до ранку.

Напевно ви зрозуміли вже, що те замовлення переробляли та встановлювали саме ми з Віталіком. Не буду акцентувати увагу на тому періоді мого життя. Усвідомлення, того, що професія мебляра, це не те, про що я мріяв, настав момент, коли я вирішив щось міняти й рухатися далі. Зима вже майже добігала кінця, і мою мету — перечекати її та відкласти трохи грошенят, можна було вважати досягнутою.     

Весна, того року, наступала повільно і якось неохоче. Сонце розігрівалося повільно, а дерева зеленіли неначе під примусом. Та наприкінці квітня, вона таки відвоювала у зими право панувати і розійшлася не на жарт. Одномоментно прохолодний в’їдливий вітер перетворився на теплий подих літа, що десь блукало неподалік. Скупа та тьмяна зелень забуяла яскраво та рясно. Сонце радувало повноцінним теплом та стрімким подовженням світлового дня.

Якось ми з колишнім інститутським товаришем Ромою вирішили прогулятися. Втекти від міської метушні та налаштувати мозок на новий лад. Йшли так довго, і забрели настільки далеко, що опинилися за містом. Раптом помітили посеред соковито-зеленого луку двох коней.