Частина 2. Глава 6

Крім того, що нам підсунули звичайну картоплю замість ранньої, вона ще й не вродила. На бажаний і прогнозований урожай можна було вже не розраховувати — приріст ледве дотягував до дворазового.

Наступного ранку ми продовжили діставати з-під землі бульби, але вже без колишнього ентузіазму. Батьки вирішили нам хоч якось допомогти й повезли на ринок те, що ми встигли накопати. Про найманих працівників ми вже навіть не думали, а зранку до ночі копали, вибирали та зносили до подвір'я самотужки. 

— Більше картоплі не їм, — змахуючи піт з чола, сказав я.
— Курятину ж їси, — усміхнувся Денис. — Скоро відпустить, не переймайся.
— А що далі будемо робити?
— Копати.
— Я маю на увазі після того, як усе продамо.
— Дай спочатку докопати цю кляту картоплю і продати. А там буде видно.
— Чого ти нервуєш? Якщо втомився — сядь, відпочинь.
— Втомився, Філе! Втомився від того, що все знову пішло шкереберть. Усі наші плани — коту під хвіст. Тому я більше не хочу нічого планувати. Поки що не хочу.

Розумом я з Денисом нібито й погоджувався, але мій внутрішній порадник уперто твердив, що зупинятися не можна. Тому мозок, наче навмисне, продовжував продукувати нові варіанти розвитку подій усупереч моїй волі.

Минуло півтора тижня, і ми нарешті закінчили копати. На лопати вже дивилися з острахом, а на картоплю — з відразою. Дякувати батькам, не гаяли час на торгівлю. Продали останню партію й підрахували виторг. Відняли витрати на закупівлю посівної картоплі, її доставку, отруту, пальне, аби возити товар на ринок і грошей залишилося не просто мало — катастрофічно мало. Про якийсь розвиток бізнесу не могло бути й мови.

— Поїду назад у Київ, — сказав Денис, збираючи речі. — Влаштуюся на роботу, а там буде видно.
— Юля з тобою?
— Каже, що почекає поки я винайму житло та вирішу питання із стабільним заробітком.

— Все зрозуміло, — відповів я, подумки прокручуючи варіанти відповіді Яни. Адже я також замислювався про повернення до столиці.

Маю зазначити, що за весь час Денис жодного разу не згадав про гроші, які нам не віддали за перепелів. Навіть не натякнув. Але відчуття провини мене не покидало — я розумів, що він їде майже без грошей, а треба зняти житло й протриматися перший час. Ці думки крутилися в голові цілий день, а ввечері я, нічого нікому не сказавши, вирушив до товариша, у якого залишив машину нашого боржника.

— Славко, ти ж у цій темі варишся. Куди її можна швидко спихнути? І бажано з кінцями.
— Можна Валіку на розборку запропонувати, — задумливо потер підборіддя Славік. — Зараз його наберу, чекай.

Він говорив з Валіком хвилин десять, ходив довкола машини, щось тицяв, хитав дверцята й постукував по колесах. Нарешті закінчив розмову й подивився мені прямо в очі:
— Розкажи мені, тільки чесно, її історію. Раз я вліз у це лайно як посередник, то маю право знати правду.

Я на мить засумнівався, а потім махнув рукою і розповів усе як було. Слава лише почухав потилицю.
— Валік, певно, захоче збити ціну. Але не здавайся. Двадцятку вона точно коштує.

Невдовзі приїхав Валік — кремезний, круглолиций, повністю лисий, схожий на Вин Дизеля в молодості.
— За п’ятнадцять заберу хоч зараз, — сказав він після огляду.
— Ціна остаточна, — твердо відповів я. — Машина на ходу, можеш перевіряти все.
— Ой коротше, — скривився він, —  Шістнадцять.
— Тільки тому, що мені потрібні гроші, — вісімнадцять, — не поступався я, — І щоб її більше ніхто не бачив.
— Якась темна історія? — миттю вхопився за новий важіль впливу Валік.
— Я ж усе розповів, — втрутився Слава. — Давай без цих перекупських штучок, гаразд? Усі свої.
— Гаразд. Вісімнадцять — але лише як виняток.

Я повернувся додому й мовчки поклав на тумбочку біля Денисового ліжка десять тисяч. Собі залишив вісім бо вважав, що проявив слабкість і провалив торг. 

— Не журися, друже, — сказав Денис, коли ми прощалися на пероні залізничної станції. — Буде й на нашій вулиці свято.

Ми обійнялися, і я поступився місцем дівчатам. Юля з Яною поїхали зі мною проводжати Дениса, хоча потяг вирушав майже о третій ночі.

— Як тільки вирішиш там усі трабли, одразу маякуй і я приїду, — сказала на прощання Юля.

Хрипкий голос диспетчера повідомив про прибуття потяга "Одеса — Київ" і що нумерація вагонів з голови. Денис швидко знайшов свій вагон, показав квиток і вже за мить махав нам на прощання із тамбура.

Дорогою додому Яна і Юля позасинали, а я стежив за дорогою й знову думав, що мені теж треба шукати якесь заняття. Грошей від продажу машини надовго не вистачить, а залишатися вдома безперспективно. Мабуть, теж час їхати до столиці.

З такими думками я під’їхав до дачі.
— Дівчата, прокидайтеся, приїхали, — тихо сказав я, вмикаючи світло.
— Філе, не міг нас розбудити вже зранку? — сонно промовила Юля.
— Почекайте… Ви перед від’їздом хвіртку закривали?
— Звичайно, як завжди. А що?
— Здається, вона відкрита. І, здається, на ділянці хтось є, — тривожно вимовив я, одночасно заблокувавши дверцята зсередини.