Частина 2. Глава 5

Я розплющив очі й спробував підвестися. У лівій скроні запульсувало і картинка перед очима попливла. Довелося знову сісти на землю й почекати кілька секунд, доки зображення стабілізується. Обережно озирнувся довкола. Біля хвіртки лежала людина, а поряд валялася пластикова пляшка з-під мінералки, наповнена темно-червоною рідиною. Придивившись уважніше, я впізнав Колю-столяра. Повільно підповз до нього і спробував намацати на шиї пульс. Чоловік застогнав і розплющив очі.

— Феліксе… що сталося? — прохрипів він.
— Машину хтось викрав, — нарешті отямився я й машинально поплескав себе по кишенях у пошуках телефону. Порожньо.
— От же ж покидьки! Я саме виходив із погреба, коли до тебе підбіг якийсь тип у капюшоні. І так мені підозрілою здалася його поведінка, що я вже ладен був бігти тобі на допомогу. Але як тільки вийшов за ворота — все. Далі як наче стерли пам’ять. Лише потилиця болить та голова йде обертом.
— У вас є телефон? Треба негайно повідомити про напад і викрадення, поки злочинці не втекли далеко.
— Нема в мене телефону, Феліксе. І ніколи не було, — похмуро відповів він.
— Може, у сусідів?
— Сусіди старі. Наймолодшому — сімдесят. Треба бігти в село. 

У село я, звісно, не побіг — рушив у бік дачі, де жили дівчата. Йти швидко не виходило. Голова боліла все дужче, приступи нудоти ставалися частіше, в очах час від часу зовсім темніло. Метрів через п’ятсот здалося, що вже не дійду. Я все частіше сідав на узбіччя аби відпочити, а вставати щоразу ставало важче. Раптом спала на думку ідея, як трохи полегшити біль. Зняв футболку й зробив із неї щось схоже на пов’язку — приклав до лоба й зав’язав на потилиці. Трохи й справді полегшало. Решту шляху зміг подолати без зупинок і за кілька хвилин вже підходив до воріт. Там мене вже зустрічали.

— Матір Божа! — вигукнула Яна, кидаючись до мене. — Феліксе, що сталося?!
— Дайте хтось телефон. Швидше, будь ласка! — я відчував, що от от можу втратити свідомість.

Денис простягнув слухавку, і я тремтячими пальцями набрав 02. Так мої друзі, одночасно із черговим районного відділу міліції дізналися про розбійний напад та викрадення батьківської машини.

— Який жах… — прошепотіла Юля.
Яна схвильовано дивилася на мене і не знала, що робити.
— Феліксе, тобі треба до лікарні. Схоже, що у тебе сильний струс мозку.

Почувався я й справді кепсько. Запаморочення та нудота не проходили, біль у голові лише посилювався. Викликали швидку, і та, на диво, приїхала хвилин за п’ять.

— Давайте ще одного чоловіка заберемо, — сказав я слабким голосом, згадавши про Колю-столяра, який теж постраждав.

Але коли швидка під’їхала до його двору, то лікарі побачили наступну картину: на дверях будинку висів масивний замок, а хвіртка воріт взагалі була закручена шматком алюмінієвого дроту до стовпчика.

— Схоже твій пацієнт різко зцілився, — сердито промовив водій і рушив так раптово, що залишки свідомості покинули мене аж до приїзду в лікарню.

У приймальному відділенні мене уважно оглянув травматолог і відправив на рентген.
— Кістка ціла, але після такого удару наслідки можуть бути непередбачувані. Рекомендую залишитися хоча б до ранку, — сказав лікар.

Разом зі мною залишилася Яна. Денис і Юля поїхали на таксі до моїх батьків, аби розповісти про все, що сталося. Не встиг я трохи прийти до тями, як до палати явилися двоє з міліції. Майже годину я давав показання, щось підписував, а на моє питання чи є надія знайти машину, туманно відповіли:
— Шукаємо. Оголошено план "Перехоплення".

— Болить? — лагідно спитала Яна, торкнувшись долонею моєї щоки, коли стражі правопорядку нарешті здиміли.
— Жити буду, — усміхнувся я. — Тільки шкода батьківську машину.
— Поспи, — сказала вона. — Сон зараз найкращі ліки.

Я заплющив очі й за кілька секунд відчув легкий поцілунок у губи, але вже був не в змозі відповісти на нього, бо саме провалювався у сон.

Прокинувшись, я одразу не пригадав, де знаходжуся і різко підвівся. В скронях відразу загупав пульс, але запаморочення і нудоти не було. Поряд сиділи батьки, Денис, Юля та Яна.

— Слава Богу, прокинувся! — вигукнула мама.

Від них я дізнався, що проспав два дні. За цей час спіймали нападників. Ними виявилися ті самі втікачі з колонії. І головне — пакети з продуктами, які ми привезли, були призначені саме для них. Коля-столяр переховував злочинців у своєму погребі — точніше, у добре облаштованому бункері, вхід до якого ховався за стелажем із консервацією у його будинку. Банду затримали на заправці за тридцять кілометрів звідси, а сам Коля зник. Перевернули весь його двір і сараї в пошуках ще якогось сховку — марно. Колю оголосили в розшук.

Виявилося, що тримати в лікарні мене не збираються. Лікар дав купу настанов, що можна й чого не можна робити, а після обіду мене вже відпустили додому. Гості співчутливо зітхали, купу разів повторили, як страшно жити в наш час, і почали збиратися додому, побажавши мені швидкого одужання та всім нам гарного врожаю.

Минув тиждень. Почувався я значно краще, хоча на сонці все ще не з’являвся. Обходи картоплі робив Денис і лише розповідав мені, як там справи.

— Ще з півтора тижня — і можна буде пробувати першу партію, — казав він.
— Швидше б. Набридло чекати. Та й грошей залишилося небагато.
— Потерпи. Ми й довше чекали. До того ж тобі поки працювати не можна.

Так минув іще один тиждень, протягом якого я остаточно відновився, набрався сил і вже не міг всидіти без діла. Перші кілька рядків картоплі я копав, як екскаватор — енергійно, азартно. Вибираючи бульби, складав їх на купки. Але що далі — то дужче згасав запал. Наприкінці першого дня, змучені й голодні, ми з Денисом сиділи біля літнього душу й мовчки дивились в нікуди.
— Кабзда, — нарешті порушив я тишу.
— Та да, — зітхнув Денис.