Частина 2. Глава 4

Ми з Денисом сиділи на камені, який слугував межею із сусідською ділянкою, і мовчки дивились — хто в небо, хто в землю.

— У мене є ідея! — порушив я першим тишу.
— Може, не треба? — невпевнено промовив Денис.
— Якщо нам підсунули замість ранньої — звичайну картоплю, значить, ще через два-три тижні її можна буде продавати як молоду. І не гуртом, а вроздріб, як планували спочатку. Враховуючи різницю в ціні, не все так погано. Звісно це потребуватиме більше часу й сил, але ж нам потрібен результат. Денис подивився мені в очі й усміхнувся.
— Ти закінчений оптиміст. Прибив би тебе за твої ідеї. Але, здається, це справді наш шанс не пролетіти.

Почався другий етап очікування. Картоплю довелося ще раз обприскати отрутою аби жуки дали їй дорости до потрібного розміру. Також настала пора боротися з бур’янами, поки вони не відцвіли й не засипали все навколо насінням.

З Яною та Юлею ми, як і раніше, зустрічалися майже щодня, але тепер їздили вже на батьківській машині. Заставний позашляховик сховали в гаражі мого однокласника, бо ризик натрапити на повторну перевірку документів був дуже високий. Втікачів-зеків так і не впіймали, тому рейди тривали регулярно. Я не розумів, який у тому сенс через стільки часу після втечі, але, мабуть, у керівництва колонії чи міліції були свої міркування.

— Хлопці, якщо вам не важко, з’їздіть у місто, купіть дещо з продуктів. До нас несподівано їдуть гості, — сказала мама, перевіряючи поглядом ступінь чистоти вікон та наявність павутиння по кутах коридору.
— І, мабуть, треба трохи прибрати в хаті, — винесла вердикт вона.
— Звісно, ми з’їздимо й допоможемо з прибиранням. А хто приїздить, мам?
— Моя троюрідна сестра з родиною. Навіть не уявляю, де їх усіх розмістити.
— То давай у нашій кімнаті. А ми з Денисом кілька днів переночуємо в дівчат на дачі. Гості ж не на місяць приїжджають?
— На кілька днів. А це зручно?
— Чому ні? — втрутився Денис. — У них там дві кімнати на другому поверсі і одна на першому, тож певен, вони не будуть проти.
— Ви б хоч запросили подружок якось до нас, — мама намагалася не показувати емоцій. Видно було, що питання з розміщенням гостей її непокоїло, тож наше рішення її потішило, хоча вона й вдавала спокій.

Невдовзі ми вже мчали вздовж лісосмуги в напрямку міста. Перед мостом нас знову зупинив патруль, але цього разу інший. Поки один перевіряв документи, другий побіжно зазирнув у салон через заднє скло і втративши до нас інтерес, відпустили. Звісно на прощання дали завчену настанову зберігати пильність та обережність.

— Невже вони справді сподіваються їх упіймати десь тут? — здивувався Денис. — У вас таке часто буває?
— Буває. Востаннє втекли троє, коли мені було років п’ятнадцять. Тоді колонія мала статус суворого режиму, сиділи там особливо небезпечні злочинці. Їх тоді швидко спіймали, але прочісували місцевість серйозно: над полями літав військовий гелікоптер так низько, що вітер пригинав кукурудзу до землі. Патрулі перевіряли кожен двір, кожен сарай, сінники та зерносховища штрикали довжелезними металевими списами. Як в кіно одним словом. Люди боялися й за хвіртку вийти. Хати зачиняли ще сонце не встигало сісти. 

Зараз все інакше. Статус суворого режиму зняли. Особливо небезпечних етапували до інших місць і тепер пів колонії взагалі на вільному поселенні. Це типу вдень ходи де хочеш, аби на вечірню та ранкову перевірки явився. 

— Цікаве в тебе дитинство. Насичене, — сказав Денис і занурився у якісь роздуми.

В місті ми швидко скупилися за списком і вже прямували до машини, як раптом я побачив біля неї знайомий силует. Штовхнув Дениса ліктем і тихо спитав:
— Дивись, це часом не наш попутник?
Денис підняв голову і перевів погляд в потрібному напрямку. Біля нашої машини стояв той самий чоловік, якого ми підвозили до хутора. Тільки цього разу він був в іншому кашкеті, а на переніссі відбивали промені сонця товстими лінзами окуляри.
— Точно, — підтвердив Денис. — Напевно, знову хоче під’їхати.

Але Коля-столяр їхати нікуди не збирався. Він попросив взяти пакети з продуктами.
— Я ввечері зайду, заберу. Або зранку. Гаразд?
— Якщо зранку, то краще одразу приходьте на дачі. Йти втричі ближче. Вулиця Малинова, 12.
— З мене причитається, — підморгнув чоловік і, не озираючись, пішов у бік церкви, яку кілька років тому добудували посеред парку.

Ми переклали з візочка в багажник п’ять важких пакетів і рушили додому. Дорогою заїхали до дівчат — розповіли про несподіваних гостей, а заразом запросили до нас.
— Ти везеш мене знайомити з батьками? — хитро примружилася Яна.
— А я, між іншим, просто в гості їду, — підколола сестру Юля.
Я лише усміхнувся. Що тут скажеш? Питання риторичне — складно поїхати в гості й не познайомитися. Але я добре розумів, що Яна мала на увазі зовсім інше. Ми зустрічалися вже другий місяць, а я досі не міг зрозуміти, наскільки серйозні в нас стосунки. Попередній досвід навчив не поспішати з висновками й планами на майбутнє.

Вечір минув шумно й весело. Тітка Таня та дядько Юра виявилися приємними, компанійськими людьми. З моїми чотириюрідними братом та сестрою ми також швидко знайшли спільну мову. Катя й Данило були мого віку — обоє ще навчалися: вона у медичному інституті, він — у юридичній академії.

Що стосовно наших дівчат, то я відразу зрозумів: вони моїм батькам сподобалися. Яна так точно, бо мама навіть дозволила їй допомагати на кухні, а це велика рідкість для неї.

Коли сонце сховалося за обрієм, ми швиденько попрощалися з гостями, потім з батьками і поїхали до дівчат на дачу.

На під’їзді до їх ділянки, мені на мить здалося, що в тіні розлогої вишні хтось стоїть, але, скільки я не вдивлявся так більше нікого і не побачив. Першими до будинку пішли Денис з дівчатами, а я залишився припаркувати машину ближче до паркану, аби не загороджувати й без того вузький проїзд вулицею.

— Доброї ночі, Феліксе, — почув я за спиною знайомий голос, і з тіні вишні відділився силует Колі-столяра.
— Доброї ночі. Ви таки сьогодні вирішили забрати продукти?
— Не хотів вас будити вдосвіта. Феліксе, будь другом, підкинь мене до хутора. А я тебе домашньою наливкою пригощу.
Їхати не хотілося, але тоді я ще не вмів відмовляти людям так твердо і рішуче, як зараз.
— Сідайте, — сказав я й завів машину.