Частина 2. Глава 3

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і вийшов надвір. Поглянув на город і задоволено потягнувся. Ще недавно чорна земля, зеленіла кривуватими рядками кучерявих кущиків. Я пройшовся поміж грядками, уважно придивляючись до листя — чи не напали жуки на наше "золото". На щастя, перша доза отрути ще діяла.

Згадавши про вечірні плани, я пішов будити Дениса.
— Поїхали в місто, поки все м’ясо не розібрали.
— У вас тут що, ніхто м’ясом не торгує? — сонним голосом запитав він.
— У нас тут тільки самогоном торгують, у кращому разі — домашнім вином. До речі в місті і вина якогось нормального візьмемо до шашлику. Я не думаю, що твоя принцеса буде в захваті від продукції діда Свирида.

Після згадки про Юлю Денис одразу пожвавішав і через двадцять хвилин вже був готовий їхати.

Дорогою Денис вирішив, що він краще за мене знається на приготуванні шашлику, тому займатиметься вибором м’яса, його маринуванням та смаженням. Я був лише радий тому, що зможу просто спостерігати за процесом попиваючи вино, або пиво. Цікаво, що п’є Яна. Чи можливо вона взагалі не вживає алкоголь? Треба обов'язково спитати, бо вгадувати не варіант.

Ми блукали між рядами м’ясного павільйону в пошуках свинячої лопатки, або на крайній випадок шиї.
— Стара, багато жиру, обвітрена, — коротко коментував Денис і йшов далі.
Нарешті біля одного прилавка ми затрималися довше ніж біля попередніх.
— Підійде. Зважте, будь ласка, ось ці два шматки.
— Чудовий вибір. Одразу видно — знавець, — улесливо посміхнулася Денисові повна продавчиня, передаючи покупку.

Поки Денис дратував своєю прискіпливістю базарників, я написав Яні. Виявилося, що вони з сестрою майже не вживають алкоголь. Максимум якесь сухе вино. Це мені нагадало день народження сусідки по блоку на першому курсі. Там приблизно все починалося з таких самих розмов, а потім на зв’язаних один з одним простирадлах спускалися через вікно з другого поверху, аби збігати в цілодобовий магазин, бо знову коньяк закінчився. В ті часи гуртожитки нашого інституту після дванадцятої вечора зачиняли і сувора вахтерка записувала усіх хто запізнився до журналу. Після такого можна було відхопити догану, а за системне порушення навіть вилетіти з гуртожитку. Охочих зайняти місце вистачало. 

Ми ще пройшлися по рядах з овочами й наостанок заїхали до супермаркету по вино дівчатам та пиво собі. Склали все до багажника і стояли біля машини пили каву, коли до нас підійшов непримітний чоловік у вицвілому кашкеті.
— Молодь, не підкинете до Сергіївки?
— Та без проблем, сідайте — відповів я, сідаючи за кермо.

— І як вам нічні новини? — через кілька хвилин заговорив попутник. Я наче бачив його раніше в нашому селі, але не міг згадати де саме.
— Що ви маєте на увазі? — повернувся до нього Денис.
— Про зеків, які сьогодні вночі втекли. Усі тільки про це й говорять.
— До нас ці чутки ще не дійшли. А що саме розповідають?
— Кажуть, втекли двоє. Обох посадили за розбій. Термін дали величезний, без права на дострокове.
— Отакої, і що тепер? — Денис сприйняв цю новину емоційніше, ніж я. Можливо тому, що за роки життя по сусідству з колонією я звик, що подекуди трапляються втечі.
— Тепер шукають їх усією тюрмою — ну, працівники, в сенсі. Мого племінника навіть із відпустки викликали, — охоче відповів попутник. — Зупини, будь ласка, біля повороту.

Я пригальмував. Чоловік забрав пакети, і підійшов до мого вікна.
— Будьте обережні з незнайомцями. І батькам привіт передавай.
— Вибачте, а від кого? Щось не можу згадати.
— Скажи, від Колі-столяра, — підморгнув він і пішов у напрямку хутора.

— Хоч убий, не можу згадати хто це був. Але точно десь бачив, — переймався я, поки ми їхали до дому.

Вдома Денис узявся за м’ясо, а я пішов допомогти батькам налаштувати роутер в їх кімнаті.
— Вам вітання від Колі-столяра, — передав я так, як назвав себе наш попутник.
— Хто це? — здивувалася мама.
Я розповів їй про зустріч.
— На хуторі, кажеш, вийшов? — задумливо почухав бороду батько. — Я там тільки одного Кольку знав, але від нього вже років десять ні слуху ні духу. Чув, що посадили його. Якщо це той самий, то він був учнем твого покійного діда. А взагалі, хлопці, дійсно, будьте обережні.

Дівчатам про втікачів ми вирішили не розповідати — щоб не псувати настрій. Напевно, ті зеки вже давно десь поза областю, не те що в нашому селі. Та все ж, на всяк випадок, я узяв із собою травмат. Бо, як то кажуть, береженого Бог береже.

— Гарно, — прошепотіла Яна, поклавши голову мені на плече.
— Тиша, — погодився я.

Перед нами потріскував вогонь, іноді випльовуючи іскри. Полум’я поступово вщухало, залишаючи лише марево над жаринами.
— Можна починати, — порушив тишу Денис і взявся за шампури.

За кілька хвилин від вогнища потягло смачним ароматом. Я відкрив пляшку сухого вина й розлив по келихах.
— Пропоную випити за наше знайомство.
— Не найоригінальніший тост, але мені подобається, — сказала Юля й підставила Денису губи для поцілунку. Колі це вони встигли так зблизитися? Невже поки ми блукали з Яною узбережжям?

Під тріск вогнища, у яке ми знов підкидали дров, після того, як дожарився шашлик, та під журчання річки, час минав непомітно. Я прихопив із дому гітару, і в нічній тиші лунали акорди "Плачу Єремії", "Фліта" та пісні Кузьми Скрябіна.

Через музику та гучний спів ми не почули наближення кроків. Тому, коли за спиною раптом пролунав грубий чоловічий голос, усі здригнулися.
— Доброї ночі, молодь! — пробасив високий міцний хлопець у військовій формі з автоматом на ремені.
— Доброго вечора, — відповів я, підводячись.
— Судячи з того, що ви наважилися на такі нічні заходи — останніх новин не чули?
— Ви про що? — з тривогою спитала Юля.
— Ми зранку шукаємо втікачів із колонії. Якщо не заперечуєте, зазирнемо у вашу машину.

І не чекаючи дозволу, військовий попрямував до нашого, потяганого життям, позашляховика — того самого, що залишився як застава після невдалого продажу перепелиної ферми. Машина виглядала так, ніби щойно повернулася з гарячої точки: вм’ятини, побиті задні ліхтарі, замість скла — натягнута плівка.