Частина 2. Глава 2

Сестри були одного зросту, однакової статури, але зовсім різні за характером. Яна народилася на кілька хвилин раніше за Юлю і вважалася старшою. Мала м’якший характер й видавалася більш розсудливою та привітною. З нею ми поладнали з першого дня знайомства, на відміну від гонорової Юлі, яка знайшла спільну мову з Денисом. 

— То значить ви круті фермери? — підсумувала наші розповіді про себе Юля. 

— Я б сказав перспективні, — не став сходу розчаровувати свою фаворитку Денис.

— То як такі красуні опинилися в наших краях? — змінив я фокус розмови.

— Ой, не питай, — знову закотила очі Юля. 

— Довелося, — раптово спохмурніла Яна. 

— Ви небезпечні злочинці? — перейшов я на шепіт. 

Денис вдав, що злякався і відсахнувся в сторону, що в черговий раз розсмішило сестер. 

— Пропоную прогулятися узбережжям, — сказав я, коли набридло лежати під сонцем.

— Куди тут йти? — Юля здивовано повернулася до мене. 

— То побачиш, — підморгнув я їй. 

— Дійсно, Юль, ходімо нехай хлопці покажуть що тут є цікавого.

— Та, що тут може бути цікавого? В кращому випадку якесь пасовисько для корів. Фу.

— Ну ти як хочеш, а я хочу пройтися, — стояла на своєму Яна.

— В мене ідея. Яна з Феліксом нехай ідуть гуляти хащами, якщо їм екстриму не вистачає, а ми Юлею підемо у кафе, яке я бачив на горі, де закінчується асфальтове покриття.

— Чудово! Ти мені все більше подобаєшся, — пожвавішала Юля. — Нехай ці мандрівники йдуть годувати комарів, а ми як нормальні люди подивимося на вас з тераси кафе попиваючи якийсь коктейль.

Ми довго ходили з Яною стежками поміж каміння та глиняних прірв старих кар’єрів. Я пригадав дитинство. Як ми бігали ними майже кожного дня, не зважаючи на відстань. Помалу ми наблизилися до гранітного кар’єру. На заході сонця те місце мало похмурий, навіть зловісний вигляд, хоч я провів поруч із ним майже все дитинство. Іржаві металеві конструкції з конвеєрними стрічками 50-х років здіймалися над розбитими брилами граніту. Далі, ближче до полів, із-за високого паркану, обвитого колючим дротом, визирали спостережні башти на яких стояли охоронці з автоматами.

— Що це? — пошепки поцікавилася Яна і схопила мене за руку.

— Виправна колонія, — знизав я плечима. 

— Отакої, а вони по нас не будуть стріляти? — знову майже прошепотіла мені у вухо вона.

Я не втримався від сміху і обійняв дівчину. 

— Тільки, якщо ми самовільно захочемо проникнути на територію колонії. Хіба ми цього хочемо?

Яна подивилася мені в очі й теж розсміялася.

— Блін, Феліксе, ти такий класний! 

Звичайно мені було то приємно чути. Тішило, що гарненька дівчина тулиться до мене і явно демонструє свою симпатію. Я не відчував, що це кохання з першого погляду. Тіло не пронизувало блискавками при зоровому контакті з Яною. При дотиках не перехоплювало подих. Можливо так проявлялися нарцисичні риси мого характеру, але я просто почував себе комфортно поряд з нею.

Ми так загулялися, що Яні вже двічі писала Юля, а мені телефонував Денис, аби дізнатися чи з нами все гаразд. Врешті решт це зіпсувало нам атмосферу усамітнення. Ми забрали машину, яка одиноко вчепилася на схилі біля пляжу і поїхали до будинку дівчат, де на нас вже чекали Денис та Юля.

— То що, може завтра шашлик посмажимо? — запропонував я, коли ми з Яною приєдналися до них.
— Хоч завтра, — мене довго вмовляти не треба, підхопив Денис.
— А може, вночі, біля річки? — загорілася ідеєю Яна.
— Комарі з’їдять, — спробувала заперечити Юля.
— Не з’їдять! Біля вогнища ж дим і жар, — почала переконувати сестру Яна. — До того ж можна побризкатись спреєм від комах.

— Тоді з вас м’ясо, — Юлі було важливо, аби останнє слово було за нею. 

— А ти гадала, що я пропонував аби все зробили ви? — не стримав я сміху.

Юля у відповідь просто показала мені язика. Та це ніяк не зачепило. Мене більше цікавило те, якими очима дивиться на мене Яна.

Ми їхали додому у піднесеному настрої. По перше через знайомство з дівчатами, а по друге — ще на один день наблизилася дата збирання врожаю. І навіть не підозрювали, що доля нам вже підготувала нові виклики, до першого з яких залишилося менше доби.