Частина 2. Глава 1

Я сидів у просторій кухні-їдальні батьківського будинку й дивився у вікно, як у засніженому саду синичка намагається відірвати ягідку замерзлої горобини. Грона висіли на дереві в очікуванні перших морозів, і постійно привертали увагу птахів. Я милувався берізками, що покірно схилили гілки під вагою снігу, і розмовляв із Денисом. Його приїзд перенесли на початок весни, тому поки що ми в телефонному режимі могли годинами обговорювати майбутній задум.  

— Ти впевнений, що вийде? — обережно спитав Денис.
— Математика проста. Садимо один кілограм — збираємо мінімум три, а то й чотири. Витрати мінімальні. Земля своя, нікуди їздити не треба, охорону наймати теж не потрібно, — перелічував я усі вигоди нового задуму.
— Звучить переконливо. Тим більше інших варіантів наразі й немає. Тоді я займуся пошуком посадкового матеріалу, а ти поки розберись у всіх тонкощах і підводних каменях. Домовились?
— Уже в процесі, — усміхнувся я у відповідь.

Так починалася наша авантюра з посадкою суперранньої картоплі. Ми планували до осені з отриманих прибутків повноцінно стартанути у бізнесі з торгівлі овочами та фруктами. У планах було відкрити національну мережу крамниць із прямим постачанням від регіональних фермерських господарств. План полягав в тому, що в кожному регіоні має бути наш склад, куди звозитимуть товар фермери, а далі наші працівники розподілятимуть по наших торгових точках. Особливий акцент робився на логістику та кілька незалежних каналів постачання від фермерів і населення, яке хоче продати надлишки. Також наступного сезону планувалося забезпечувати всіх охочих нашим посадковим матеріалом, аби спонукати якось людей вирощувати більше продукції.

Весь вільний час я вивчав технології вирощування овочів у відкритому ґрунті, правила їх зберігання та транспортування. Наприкінці лютого Денис привіз п’ять тонн картоплі для посадки. Я наче мала дитина радів горі мішків у коридорі й з ентузіазмом заходився перебирати її та сортувати по пластиковим ящичкам, які всю зиму потрохи скуповував біля рамп супермаркетів. 

Невдовзі картоплини почали оживати. У вічках з’являлися паростки, які швидко почали тягнутися до сонця. Аби пророщування йшло як слід, мені майже кожного ранку доводилося міняти ящики місцями, крутити, переставляти з місця на місце. А коли сонечко пригрівало занадто сильно через великі вікна веранди, я кілька разів на день обприскував картоплю водою з пульверизатора, аби вона до посадки не втратила зайвої вологи.

Нарешті настав день посадки. У передчутті щедрого врожаю ми взялися до справи з неймовірним ентузіазмом. На третій день я почав замислюватися над тим, що збір урожаю потребуватиме в рази більше часу й сил. Як варіант було найняти когось, але на те були потрібні гроші. А ми їх, по суті, всі "посадили" — майже як Буратіно зі своєю чарівною монетою. Залишалося лише запастися терпінням і набратися сил, поки "грошенята" ростимуть і примножуватимуться, аби потім стало сил їх вирити.

Коли з посадкою було покінчено, у нас з’явилося сорок днів відносної свободи. Суперскоростиглий сорт обіцяв майже семикратний приріст у вазі, а отже — і в прибутку. Залишалося лише дочекатися.

Того року тепло почалося з кінця квітня, а на початку травня вже нестерпно палило сонце. Користуючись вільним часом та погодою ми почали їздити на річку, яка від нашого дому знаходилася аж в трьох кілометрах. 

— Поглянь, а ми не одні такі виявляється, — ще здалеку помітив я скупчення людей на невеликому клаптику чистого піску поміж очерету, який всі звали пляжем.

— Якби ж там ще були гарні дівчата, — мрійливо промовив Денис.

— Оце вже навряд, хоча у нас в селі є кілька кралечок, та я не думаю, що вони зараз тут.

Ми зупинилися трохи поодаль від крутого спуску з ґрунтівки до пляжу і взявши речі попрямували в бік людей. Мою увагу привернули дівчата, яких я раніше ніколи не бачив у нашому селі. Дві дуже схожі брюнетки лежали на одній підстилці підставивши свої чарівні дупки та спини не по весняному палкому сонцю. Обгоріти вони точно не боялися, бо вже мали гарну засмагу. Коли ми підійшли ближче, я не питаючи думки друга, одразу розстелився поряд з красунями. Та Денис і не заперечував. Навпаки я побачив у його погляді цілковите схвалення моєї ініціативи.

Дівчата повернули голови у наш бік, аби дізнатися хто так нахабно порушує їх особисті кордони і я аж роззявив рота. На мене дивилися два абсолютно однакових обличчя. 

— Привіт, дівчата! Як водичка? — поставив я перше питання яке спало на думку.

— Привіт. Ми не купаємося в таких водоймах, — відповіла та, що лежала далі від нас.

Отакої. Цікаво звідки це до нас занесло таких принцес, що не купаються в річці?

— Ви до кого приїхали? — вирішив я спробувати продовжити діалог. 

— За сто метрів звідси наша дача, — закотила гарні зелені очі вона. — Хіба ми на селючок схожі?

— Ви схожі на Сирен зі стародавніх міфів. Ті своєю красою та чарівним співом заманювали моряків, що проходили повз острова, де вони жили.

— Ти чула, Юль? Оце так компліменти з самого ранку — розсміялася дівчина, що лежала ближче до нас і підвелася на коліна розминаючи спину. 

Я краєм ока подивився на Дениса. Той був схожим на кота, який побачив улюблену ласощ і був готовий на будь-яку мімімішну хитрість, аби її отримати. 

— О, Юля чудове ім'я, а як вас звати, прекрасна панночко? — не зупинявся він.

— Яна. Ми сестри, — осяяла вона посмішкою Дениса. 

— Та невже? — не втримався я. — А я ж дивлюся наче схожі.

Близнючки перезирнулися між собою і зайшлися сміхом. Контакт було налагоджено успішно, а це означало, що очікування врожаю обіцяло бути вже не таким нудним.