Частина 1. Глава 10

Внутрішній голос підказував мені, що Толя не збирався віддавати нам гроші з самого початку, а його застава була якоюсь підставою. Того ж дня Денис зателефонував знайомому адвокату й пояснив ситуацію. Адвокат зробив запит за місцем реєстрації машини, що залишилася у нас разом з документами, — чи не подавав її власник у розшук.

За кілька днів ми отримали письмову відповідь, що таких заяв не надходило. Зате адвокат зібрав цікаву інформацію про Толю. Виявилося, що наш боржник уже двічі судимий і відбував покарання: уперше — за здирство, удруге — за шахрайство. До того ж машина перебувала у банківській заставі.

— По-любому, офіційно він на нулях, — насупився Денис. — Навіть якщо суд зобов’яже його виплачувати борг за розпискою, збиратимемо повну суму роками. Та й, здається, Толі начхати на суди й розписки. Навіть те, що його знайдуть мізерна. І чи взагалі хтось шукатиме. Швидше банк знайде своє майно.

— Нехай поки що його машина побуде в нас. Хоч якась користь. Доручення немає це погано, але може якось прокатить і не зупинятимуть. Тоді я зможу виставити свою на продаж.

Я поставив солодку ціну і покупець на мою BMW знайшовся досить швидко. Його навіть не збентежило, що авто стоїть на спущених колесах. Завів, послухав роботу двигуна, заглянув під капот і під днище, а за півгодини повернувся з грошима та власним комплектом коліс.

Майже всі гроші ми вклали в розширення бізнесу. Життя знову помчало в божевільному ритмі. Ми з Денисом працювали від ранку до пізньої ночі. Нам, як і раніше, допомагав Женя, але вже без особливого ентузіазму.

— Жень, закинь дров у підвал, — сказав Денис, розминаючи спину, що затекла від довгого стояння за столом для обвалки м’яса. Я розбирав курячі тушки, а він в’язав їх шпагатом і складав у бочки на засолку.

— У мене рука болить, сам іди. Теж мені — командир, — огризнувся Женя.

Обличчя Дениса вмить змінилося. Він затягнув петлю на чверті так сильно, що шмат м’яса відлетів убік і впав на підлогу. Я побачив його погляд і подумки попрощався з родичем.

— Рука болить, кажеш? — майже пошепки промовив він і повільно рушив до Жені.

Денис був на голову нижчий і значно худіший за Женю, але від нього йшла така хижа енергетика, що Женя мимоволі відступив.

— Ти безсовісний гівнюк, який нічого не вміє робити і навіть не хоче навчитися. Ти зараз тут лише завдяки Феліксу. Такого трутня, як ти, я б на його місці не терпів жодного дня.

— Філ казав, що ми будемо партнерами! Типу всі головні!

— Який із тебе, до біса, партнер? — вибухнув Денис. — Тобі навіть миття підлоги довірити не можна. Від тебе одні проблеми. Головним він, бляха, хоче бути!

У цеху запанувала гнітюча тиша. Тільки зі столів капала смердюча вода з курок.

— Зрозуміло, — кинув Женя і вийшов із цеху. Невдовзі грюкнули двері його кімнати.

Денис перевів подих і спокійним голосом звернувся до мене:

— Упевнений, ти давно хотів йому сказати те ж саме, але не наважувався.

Він мав рацію. Я жалів Женю, а той просто знахабнів. 

Ми закінчили з м’ясом, трохи відпочили й вирушили оновити наші оголошення по району. Дорогою почав пролітати перший але лапатий сніг. Щось рано в цьому році. Лиш недавно перевалило за середину осені. Та сніг я любив. Він завжди заспокоював мені нерви.

Повернулися вже затемна. Здалеку кинулося в очі світло з навстіж відчинених дверей. Коли підійшли ближче, побачили, що й ворота нарозпашку, а з подвір’я тягнулися дві чорних смуги від шин авто. В голові промайнула здогадка, і я кинувся до Жениної кімнати. Вона була порожня. Ні комп’ютера ні речей ні Жені.

Як би там що, а ми виконали величезну роботу — від оформлення документів для запуску коптильні до постачання пробних партій готової продукції в торгові точки. Настав час наймати персонал і підписувати договори з постачальниками. Нарешті можна було зосередитися на маркетинговій стратегії й розширенні мережі збуту.

Ми поділили обов’язки: я взяв на себе маркетинг, Денис — організацію продажів. Забігаючи наперед, скажу, що й через роки ми ще не раз брали на себе подібні обов’язки. Але тоді до стабільності було ще далеко — на нас чекало чимало випробувань. З Женею ж ми після того дня більше не перетиналися.

Згадуючи ті роки, досі не можу зрозуміти, звідки в нас взялося стільки відчайдушності, щоб вплутатися в такий висококонкурентний і водночас низькомаржинальний бізнес. Звісно, це була не сміливість, а фанатичне прагнення успіху. Шкода, що справжнє значення цього слова усвідомлюєш лише з віком.

Одного дня закінчилися оборотні кошти. Простіше кажучи, робота коптильні перестала приносити прибуток. Почалися зриви поставок, неустойки, розриви договорів — і ціла купа неприємностей. Ми спробували терміново знайти інвестора, але переговори не клеїлися: люди відчували нашу напругу й не хотіли ризикувати.

— Останні дні оренди, — сказав Денис, дивлячись у кухонне вікно.

— Пропоную реалізувати залишки, попередити постачальників про зупинку роботи й поки не пішли в мінус — згортати лавочку, — неначе лікар повідомляє пацієнту невтішний діагноз, взяв на себе сміливість озвучити реальний стан справ я.

Було боляче вимовляти ці слова, але здоровий глузд підказував, що це кінець. Швидше навіть не глузд, а передчуття, що час зупинятися. А Час чекати не буде.

В кепському настрої ми роз’їхалися до батьків. Перші дні вдома я мучився думками про наш провал і шукав, як його можна було уникнути. Малював у голові різні сценарії, аналізував, де ми явно налажали. Та зрештою прийняв ситуацію, і голова знову почала працювати в режимі пошуку нових ідей. Розклавши все по поличках, мозок врешті решт згенерував новий план. Рука мимоволі потяглася до телефону.

— Денисе, привіт! Слухай, що я вигадав.

Друг уважно вислухав, не перебиваючи, а потім коротко відповів:

— Значить, новий стартап?

— Ну я поділився думками, а ти дивись сам звісно.