Частина 1. Глава 8

Ми дослухалися поради Марії Семенівни — головного технолога колишнього ковбасного цеху. Ця жвава та життєрадісна жіночка дісталася нам разом із приміщенням у ролі добровільного консультанта. Вона з великим ентузіазмом сприйняла моє бажання вивчити роботу коптильні і надиктувала цілий конспект усього, що стосувалося технології виробництва копченостей, пояснила й показала, як користуватися інструментами та пристроями. Навіть влаштувала невеликий іспит.

— Скільки потрібно тримати яловичину в розсолі? — суворо запитала вона.

— Максимум три доби.

— А курячі стегенця?

— Доба, максимум дві. Залежно від розміру.

— Та-а-ак... а тонке сало? — Марія Семенівна примружила очі й подивилася поверх окулярів.

Я відчув себе школярем, але мене це зовсім не бентежило. Хотілося якнайшвидше засвоїти теорію, перевірити все на практиці й перейти до розрахунків нового бізнес-плану.

— Сало можна тримати скільки завгодно, незалежно від товщини. Зайвої солі воно не візьме.

— Молодець, — похвалила мене Марія Семенівна. — А тепер ходімо, покажу, де які дрова, як ми їх подаємо в підвал і що за чим кидати в топку.

Після лекції про сорти деревини вона повідомила, що камери довго стояли без роботи й їх обов’язково потрібно просушити.

— Розпалюй скіпки, закидай граб і акацію. А де Женя?

— Учора відпросився. У гості його покликали батьки Аліни.

Марія Семенівна лише сумно похитала головою.

Я, не без труднощів, розвів вогонь і заклав топку важкими цурками.

— Відмінно, — схвалила мене наставниця. — Хай набирає температуру, а ми тим часом перевіримо техніку.

Окрім варильних котлів, які ми полагодили завдяки Юриній допомозі, у технологічному процесі використовувалися термометри шахт, голчасті термометри для вимірювання температури м’яса біля кістки та спеціальний шприц для введення бульйону перед обсмаженням.

Усе працювало справно, і коптильня була технічно готова до пробної партії. Залишалося лише одне — повідомити мешканців міста та прилеглих сіл, що вони можуть скористатися нашими послугами.

Женя повернувся з гостей близько першої ночі — п’яний у дим і був приблизно як ті дрова, якими я зранку топив коптильню. На всі запитання я не почув жодної чіткої відповіді, тож просто відправив його спати.

Вранці надрукував сотню оголошень і поділив їх навпіл. Розбудив Женю, наказав їхати обклеювати центр міста, а сам вирушив до Люди.

— Що там твій братик учора витворяв? — першим ділом запитала вона, коли ми зустрілися.

— Ти про що? — серце на мить завмерло від недоброго передчуття.

— А-а-а, то ти ще не в курсі? — в голосі Люди прозвучало чи то співчуття, чи іронія.

— Не в курсі. Не тягни, будь ласка. Розповідай.

— Аліна казала, що Женя з її батьком мало не побилися, а потім він розбив бампер на машині сусіда. Думала, ти знаєш більше.

Те, чого я побоювався, приймаючи Женю до нас, починало збуватися. У маленькому містечку чутки розлітаються блискавично, і ця історія точно не забудеться найближчим часом.

Ми з Людою пішли гуляти околицями і заразом розклеїли всі оголошення, що я взяв із собою, й вирішили трохи прогулятися центром міста. Скільки не вдивлявся у стовпи й рекламні щити — жодного нашого оголошення не побачив.

Після повернення до цеху мене чекав новий неприємний сюрприз: у центральному приміщенні прорвало трубу, і вода під великим тиском хлестала просто на підлогу. А Женя спокійнісінько хропів в своїй кімнаті, аж присвистував.

Як завжди буває з терплячими людьми, терпець урвався раптово. Я різко висмикнув ковдру, так що Женя гепнувся на підлогу. Він очманіло дивився на мене, схоже, ще не відійшовши від похмілля.

— Ти навіщо до мене просився, га? — закричав я. — Помічник сраний!

— Філ, ти чого? — здивовано промимрив він.

— Ти що там учора накоїв у гостях? Щоб зараз же пішов, перед усіма вибачився та розклеїв ті кляті оголошення!

Я вийшов, грюкнувши дверима так, що здригнулися шибки. У цей момент задзвонив телефон.

— Феліксе, привіт, — почув я голос Дениса. — Можеш мене привітати: з роботою на заводі покінчено.

— Вітаю! А як справи з продажем ферми?

— Дзвони мабуть своєму Толі. Нехай бере на виплату. Як вважаєш?

— Та може, й справді нехай їде забирає, — погодився я. — Зможемо нарешті всі сили на коптильню кинути.

Того ж вечора я повідомив Толі наше з Денисом рішення. А вже наступного дня він із товаришем вантажив птахів і писав боргову розписку.

Тоді я не надав цьому особливого значення — Толя спромігся правильно скласти документ лише з четвертої спроби, і то після того, як я змусив його переписати слово в слово за зразком. Я навіть не підозрював, у які неприємності для мене особисто обернеться та угода — і застава у вигляді автівки, яку Толя з такою легкістю залишив нам.