Ми дослухалися поради Марії Семенівни — головного технолога колишнього ковбасного цеху. Ця жвава та життєрадісна жіночка дісталася нам разом із приміщенням у ролі добровільного консультанта. Вона з великим ентузіазмом сприйняла моє бажання вивчити роботу коптильні і надиктувала цілий конспект усього, що стосувалося технології виробництва копченостей, пояснила й показала, як користуватися інструментами та пристроями. Навіть влаштувала невеликий іспит.
— Скільки потрібно тримати яловичину в розсолі? — суворо запитала вона.
— Максимум три доби.
— А курячі стегенця?
— Доба, максимум дві. Залежно від розміру.
— Та-а-ак... а тонке сало? — Марія Семенівна примружила очі й подивилася поверх окулярів.
Я відчув себе школярем, але мене це зовсім не бентежило. Хотілося якнайшвидше засвоїти теорію, перевірити все на практиці й перейти до розрахунків нового бізнес-плану.
— Сало можна тримати скільки завгодно, незалежно від товщини. Зайвої солі воно не візьме.
— Молодець, — похвалила мене Марія Семенівна. — А тепер ходімо, покажу, де які дрова, як ми їх подаємо в підвал і що за чим кидати в топку.
Після лекції про сорти деревини вона повідомила, що камери довго стояли без роботи й їх обов’язково потрібно просушити.
— Розпалюй скіпки, закидай граб і акацію. А де Женя?
— Учора відпросився. У гості його покликали батьки Аліни.
Марія Семенівна лише сумно похитала головою.
Я, не без труднощів, розвів вогонь і заклав топку важкими цурками.
— Відмінно, — схвалила мене наставниця. — Хай набирає температуру, а ми тим часом перевіримо техніку.
Окрім варильних котлів, які ми полагодили завдяки Юриній допомозі, у технологічному процесі використовувалися термометри шахт, голчасті термометри для вимірювання температури м’яса біля кістки та спеціальний шприц для введення бульйону перед обсмаженням.
Усе працювало справно, і коптильня була технічно готова до пробної партії. Залишалося лише одне — повідомити мешканців міста та прилеглих сіл, що вони можуть скористатися нашими послугами.
Женя повернувся з гостей близько першої ночі — п’яний у дим і був приблизно як ті дрова, якими я зранку топив коптильню. На всі запитання я не почув жодної чіткої відповіді, тож просто відправив його спати.
Вранці надрукував сотню оголошень і поділив їх навпіл. Розбудив Женю, наказав їхати обклеювати центр міста, а сам вирушив до Люди.
— Що там твій братик учора витворяв? — першим ділом запитала вона, коли ми зустрілися.
— Ти про що? — серце на мить завмерло від недоброго передчуття.
— А-а-а, то ти ще не в курсі? — в голосі Люди прозвучало чи то співчуття, чи іронія.
— Не в курсі. Не тягни, будь ласка. Розповідай.
— Аліна казала, що Женя з її батьком мало не побилися, а потім він розбив бампер на машині сусіда. Думала, ти знаєш більше.
Те, чого я побоювався, приймаючи Женю до нас, починало збуватися. У маленькому містечку чутки розлітаються блискавично, і ця історія точно не забудеться найближчим часом.
Ми з Людою пішли гуляти околицями і заразом розклеїли всі оголошення, що я взяв із собою, й вирішили трохи прогулятися центром міста. Скільки не вдивлявся у стовпи й рекламні щити — жодного нашого оголошення не побачив.
Після повернення до цеху мене чекав новий неприємний сюрприз: у центральному приміщенні прорвало трубу, і вода під великим тиском хлестала просто на підлогу. А Женя спокійнісінько хропів в своїй кімнаті, аж присвистував.
Як завжди буває з терплячими людьми, терпець урвався раптово. Я різко висмикнув ковдру, так що Женя гепнувся на підлогу. Він очманіло дивився на мене, схоже, ще не відійшовши від похмілля.
— Ти навіщо до мене просився, га? — закричав я. — Помічник сраний!
— Філ, ти чого? — здивовано промимрив він.
— Ти що там учора накоїв у гостях? Щоб зараз же пішов, перед усіма вибачився та розклеїв ті кляті оголошення!
Я вийшов, грюкнувши дверима так, що здригнулися шибки. У цей момент задзвонив телефон.
— Феліксе, привіт, — почув я голос Дениса. — Можеш мене привітати: з роботою на заводі покінчено.
— Вітаю! А як справи з продажем ферми?
— Дзвони мабуть своєму Толі. Нехай бере на виплату. Як вважаєш?
— Та може, й справді нехай їде забирає, — погодився я. — Зможемо нарешті всі сили на коптильню кинути.
Того ж вечора я повідомив Толі наше з Денисом рішення. А вже наступного дня він із товаришем вантажив птахів і писав боргову розписку.
Тоді я не надав цьому особливого значення — Толя спромігся правильно скласти документ лише з четвертої спроби, і то після того, як я змусив його переписати слово в слово за зразком. Я навіть не підозрював, у які неприємності для мене особисто обернеться та угода — і застава у вигляді автівки, яку Толя з такою легкістю залишив нам.
#859 в Молодіжна проза
#1462 в Сучасна проза
випробування, зміни в житті головного героя, дружба зрада кохання та пригоди
Відредаговано: 08.12.2025