Частина 1. Глава 7

Вилаявшись, я зачинив машину й повернувся до столу. Нікому нічого не розповідав, щоб не псувати вечора, але сам собі пообіцяв — винуватця обов’язково покараю. Бігти бити Ваху я не збирався. Мені був доступний значно болючиший спосіб помсти. Звісно багато хто може звинуватити мене в аморальності, але залишимо мораль для ванільних любовних романів. Я ж розповідаю правдиву історію і не намагаюся загравати з читачами. Також не боюся осуду, бо в наступних частинах писатиму про ще більш аморальні вчинки та події.

Тож тієї ночі Люда залишилася в мене, а під ранок, виснажена але задоволена несподівано запитала:

— Феліксе, ти ж, начебто, палив на днюсі у Серьоги?

— Каюся, грішний.

— Пішли покурим?

Я скривився, але погодився й неохоче виліз із ліжка. Ми вийшли на ганок, перед яким стояла машина.

— Мені здається, чи щось із колесами?

— Ваха твій постарався, — гмикнув я. Люда виявилася настільки розкутою та пристрасною у ліжку, що я навіть забув про зіпсовану гуму.

— Що тобі вже понаговорювали? — насторожилася Люда схрещуючи руки на маленьких пружних грудях.

Навіть при місячному світлі я помітив, як вона спохмурніла.

— Давай начистоту. Ти колись зустрічалася з Вахою?

— Так.

— Ти його досі любиш?

— Він зробив мені дуже боляче. І я не пробачу його ніколи, — крижаним голосом промовила Люда.

— Значить, він тобі не байдужий, — задумливо сказав я й замовк.

Люда мовчки дістала з моєї кишені свою пачку цигарок і знову запалила. Зробивши кілька затяжок, заговорила значно лагідніше:

— Мені з тобою добре, Феліксе. Справді. Я не хочу, щоб ти вірив пліткам, а не мені.

Я відчував, що Люда лукавить. З одного боку мені було байдуже, і водночас неймовірно приємно відчувати тепло її рук на своїй спині й торкатися вустами ніжної шкіри. Не знаю що саме у той момент рухало моїми думками, але я пригорнув Люду до себе і прошепотів на вухо:

— Нікому тебе не віддам.

Люда здригнулася, а за мить відчув як пруткий язичок пройшовся по моїх вустах, ніби змушуючи припинити патякати й хутчіше переходити до діла.

Щоб не відбувалося навкруги, але настав день, коли з’явилися перші пташенята. З інкубаторного цеху прибігла перелякана працівниця й благала, щоб хтось із нас негайно пішов із нею.

— Ми ж усе життя з курями працювали, а що з вашими перепелами робити ніхто не знає. Вони ж тільки зі шкаралупи вилазять і одразу тікають!

Я пішов за стурбованою жінкою. Справді, дрібні пташенята вже вовсю бігали по інкубатору й провалювалися у великі комірки сітки, призначеної для каченят чи курчат.

— Складайте їх одразу в картонні коробки, а я попрошу когось із хлопців допомогти носити їх до нас.

До вечора, коли з великим переселенням було покінчено, а пташенята забезпечені водою, їжею та теплом, я подзвонив найкращому другові:

— Денисе, це якийсь жах, — весело почав я. — Дві тисячі триста п’ятдесят дві. Уявляєш?

— О, непоганий відсоток!

— Як ти там сам? Справляєшся? Покупці дзвонять?

У перший же день після переїзду ми вирішили, що мініферму в гаражі виставляємо на продаж, а виручені гроші вкладемо в Канівську.

— Дзвонять, розпитують, кілька людей приїжджали дивитися, але купувати поки не поспішають. А я вже, чесно кажучи, замахався тягати корм, воду і гівно.

— То, може, перевеземо все сюди? Я продам машину й вкладемо гроші з неї.

— Не поспішай. У нас ще три тижні в запасі. Доречі учора написав заяву на роботі. Тепер треба відпрацювати чотирнадцять днів перед звільненням.

— Ну, дивись. Якщо буде несила — кажи, гаразд?

Ми попрощалися, і я почав шукати в записнику номер одного чоловіка, який місяці два тому звертався до мене за консультацією. Казав, що теж хоче зайнятися розведенням перепелів, але не знає, з чого почати.

— Анатолію, привіт, це Фелікс. Пам’ятаєш мене?

— Здорова, перепелина мафіє! Як сам?

— У справі дзвоню. Є пропозиція. Ти ж хотів собі ферму?

— Так і є. Місце підготував, тепер з клітками треба вирішити.

— Забирай усе наше з гаража. Ми переїхали до Канева, а там продаємо, щоб не везти. Купуй птахів разом із клітками.

На тому кінці запала тиша. Чулося лише легке прицмокування. Нарешті Толя озвався:

— Давай на виплату? Під заставу, — додав він, коли пауза затягнулася.

На таке я не розраховував. Та й без згоди Дениса не міг приймати таких рішень. Тому сказав, що маю порадитися з напарником.

Час минав, а труднощів ставало дедалі більше. Денис останні дні допрацьовував на заводі, а гаражну ферму так і не купували. Грошей на переробку кліток для підрослих птахів не було, кормів залишалося на тиждень. До того ж перепели несподівано почали дохнути — спершу по одній-дві пташці за кілька днів, а потім десятками щодня.

Найнеочікуванішим і переломним фактором нашої подальшої діяльності виявилося те, що під час переїзду ми не врахували один важливий чинник. Йшлося про нормативно-правовий акт, де були прописані правила розміщення птахоферм. Там зазначалося, що такі ферми заборонено розташовувати в безпосередній близькості до житлових будинків. А житлові будинки починалися від нас через десять метрів по той бік вулиці.