Частина 1. Глава 6

Я навіть не встиг нічого відповісти, як відчув, що в мій бік летить кулак. Роки тренувань не минули дарма: я встиг ухилитися, і Ваха, пролетівши за інерцією, впав на асфальт. Не гаючи жодної секунди, я стрибнув на нього й заламав руки за спиною. Та раптом щось хруснуло в потилиці — і в очах потемніло.

Не знаю, скільки я пролежав непритомний, але коли прийшов до тями, побачив Юру, який схилився наді мною. А за кілька метрів Женя скакав із товстою дерев’яною палицею навколо напарника Вахи по більярду. Сам Ваха сидів навпочіпки біля газової будки, обхопивши голову руками.

— Хлопці, ми вас не чіпали. Ви перші почали, — важко дихаючи, сказав Женя. — Юрець свідок, якщо що.

— Ваха, він має рацію. Тим більше, всі знають, що ви з Людою давно не разом. Що це за дурня — на своїх кидатись? — сказав Юра.

Ваха повільно підняв голову.

— З якого часу, столичний зброд, став нам “своїми”?

— Слова добирай! — у голосі Жені чулося, що йому не терпиться вмазати Вахі ще раз.

Шум у вухах потроху стихав, а на зміну йому прийшла злість. Коли оговтався напарник Вахи, я став так, щоб бачити обох.

— Це ти напав на мене зі спини?

— Та пішов ти! — огризнувся той.

Я почекав, поки він піднявся, і з усієї сили вдарив правою ногою по стегну, а потім кулаком у ліве вухо. Той знову гепнувся на асфальт. Ваха хотів було кинутися в мій бік, але, схоже, вигляд важкої палиці в руках Жені його зупинив.

Бійку можна було вважати завершеною, і ми, залишивши нападників біля газової будки, рушили до будинку.

— Ми з тобою ще зустрінемось! — почув я за спиною голос Вахи й різко розвернувся на сто вісімдесят градусів.

— Вважай, що вже зустрілися! — майже прогарчав я від люті, що накотила з потрійною силою.

Схопив Ваху однією рукою за комір, а другою вдарив у сонячне сплетіння. Трохи схибив і потрібного ефекту не відбулося. Ми зчепилися, намагаючись вдарити одне одного сильніше. Я кілька разів поцілив Вахі у вилицю, і його удари швидко ослабли. Женя з Юрою намагалися нас розтягти, але марно.

— Ніколи не смій мені погрожувати! Зрозумів? Відповідай, я чекаю! — крикнув я, покинувши нарешті Ваху, який перестав чинити бодай якийсь супротив.

— Філе, залиш його, пішли вже. Ти глянь, завівся як, — намагався заспокоїти мене Женя.

Неохоче я піддався на умовляння і, не дочекавшись відповіді Вахи, пішов за друзями.

— Вони з Людкою майже рік як розлучилися, — почав дорогою Юра. — Вона його з армії дочекалася, а потім дізналася, що він їй зраджував, і не пробачила. Класна дівчина, але ти дивись — не закохайся.

— Це чому? — вирвалося в мене.

— Бо вона насправді ще й досі не байдужа до цього довбня. Але хоче йому боляче зробити. І, певною мірою, у неї це виходить.

До самого роздоріжжя ми йшли мовчки. На диво, навіть Женя не промовив жодного слова.

— До завтра, хлопці, — потис нам руки Юра і звернув праворуч, а ми з Женею пішли далі.

— Як ви опинилися поруч? — запитав я. — І куди ти взагалі ходив?

— Аліну проводжав. Вогонь-дівчина! Ти б знав, як вона...

— Це залиш собі на згадку. Як ви з Юрком мене знайшли? — перебив я його.

— Це він мене знайшов і сказав, що краще тебе зустріти. От ми й зустріли. Здається, не дарма. Міг би й “дякую” сказати. Козли, блін — по потилиці бити! Свавілля, — понесло його далі, але я вже не слухав.

Накотила така хвиля втоми, що, ледве діставшись до ліжка, я миттю заснув, навіть не вмиваючись.

Прокинувся від брязкання посуду та аромату смаженої картоплі. “Невже Женя куховарить?” — промайнуло в каламутній після вчорашнього голові. Стало цікаво, і я повільно пішов на кухню. На диво, біля плити стояла Аліна.

— Доброго ранку, — усміхнулася вона й перевернула картоплю.

— Привіт, — відповів я й глянув у дзеркало.

Вигляд мав не надто привабливий: синець на вилиці, скуйовджене волосся, збиті кісточки пальців. Поспішив у ванну і біля дверей зіткнувся з Женею.

— Як голова, Філе? — з сяючими очима спитав він.

— На місці, — буркнув я. — А ти, бачу, спритний.

— То правда, що вона класна?

Я мовчки показав йому великий палець догори й зачинив за собою двері.

Декілька днів ми жили відносно спокійно: з ранку до пізнього вечора працювали в цеху. Окрім Юри та Сергія, нам іноді допомагали дівчата. Одного дня ми домовилися, що після завершення основного фронту робіт влаштуємо невелику вечірку. Невдовзі це сталося.

— Сергію, а ти чому без дівчини? — поцікавився Женя.

— Він у нас на ченця тренується, — зареготав Юра.

Серьога лише посміхнувся й почав збиратися додому.

— Наступного разу. Я сьогодні ще мамі обіцяв допомогти, — кинув він і вийшов.

Мені здалося, що Сергій чимось стурбований, тому я дочекався, поки він дійде до воріт, і наздогнав.

— Друже, у тебе все гаразд? — запитав я.

— Усе норм, з чого ти взяв? — відповів він, відводячи погляд.

— Здалося. Але якщо щось потрібно — ти не мовчи. Ми ж теж можемо допомогти, якщо що.

— Не парся, мені допомога не потрібна, — кинув Серьога й пішов до дороги.

Я трохи постояв, дивлячись йому вслід, і повернувся до цеху. Дівчата накривали на стіл, Юра налаштовував музику, а Женя збирав по кімнатах стільці.

Свято йшло гучно й весело, поки Женя не заявив, що закінчилася випивка. Я згадав про пляшку коньяку, яку колись купив дорогою з Броварів, але так і не торкнувся її.

Небо затягнуло хмарами і вони щільно затулили місяць, який ледь виднівся крізь їх товщу. Я швидко відкрив машину і сівши за кермо потягнувся до бардачка, де лежав коньяк. Коли сідав, здалося, що сидіння стало дещо жорсткішим, а посадка неначе нижчою ніж зазвичай. Вийшов і присвітив ліхтариком. Одразу стало все ясно. Машина стояла на дисках. Усі чотири колеса були спущені. Та після більш ретельного огляду вималювалася картина ще більш цікава та неприємна — шини не просто спустили, а порізали.