Частина 1. Глава 5

Справи просувалися повільно. Помічник із Жені виявився так собі. Іноді від нього було більше шкоди, ніж користі. Спочатку він перерізав болгаркою провід подовжувача, потім зламав два свердла, а потім взагалі звалився в підвал і ходив жалівся, що все болить.

Але мушу визнати — певна користь від нього все ж була. Братець не встиг приїхати, як першого ж вечора пішов то чи в клуб, то чи в бар неподалік і познайомився там із місцевими хлопцями. Тепер двоє тямущих парубків — Юра та Серьога приходили мені на допомогу. Так би мовити, по-сусідськи.

— Добре, що ви приїхали, — звернувся до мене Юрко, спритно завертаючи саморіз за саморізом. — У мене мамка в цьому цеху більше десяти років пропрацювала. До самого закриття. Усі тепер сподіваються, що вам вдасться відновити комбінат.

З Юрою та Серьогою справа пішла набагато швидше. Але, закінчивши складання перших кліток, я зрозумів, що схибив у розрахунках. Хотів зекономити на матеріалі, тож закупив сітку тоншу, ніж потрібно. Регулятори яскравості ламп обігріву не витримували навантаження і виходили з ладу. А Час не чекав — за сім днів треба було десь приймати пташенят. До кліток новонароджених не садять, тому я вирішив спрямувати всі зусилля на облаштування місця, куди перенесемо птахів з інкубаторного цеху.

За кілька днів усе було готово: я привіз запас корму для малюків на перший період, розставив напувалки й годівниці. Женю ж відправив боротися з бур’янами, які панували на території ще з часів занепаду підприємства.

— Феліксе, Женя, я прийшов запросити вас на свій день народження, — пролунав дзвінкий голос Сергія. — Розумію, що вам бракує часу, але я попрошу ще кількох товаришів допомогти, тож можете не хвилюватися.

— Дякую, куди приходити? І коли?

— Завтра о сьомій вечора, у нашому клубі.

— Ми обов’язково будемо, — запевнив я.

— Дівчата будуть? — запитав Женя, з повним ротом бутерброда.

— А як же!

Наступного дня Женю доводилося раз у раз змушувати працювати. Готуватися до дня народження Серьоги, а точніше до зустрічі з дівчатами, як я зрозумів, він почав із самого ранку. То питав, що краще одягнути, то голитися чи залишити щетину. А після обіду почав клянчити мої кросівки.

На подарунок ми взяли найдорожчий коньяк, який був у місцевому магазині, та упаковку сигар. Здається, до нас ці товари тут не купував ніхто, бо продавчиня двічі перепитала, чи правильно почула, що нам потрібно.

Рівно о сьомій ми відчинили двері клубу й одразу побачили Серьогу. Він радісно нас зустрів і провів до столу, де вже збиралися гості.

— Знайомтеся, це мої друзі — Женя та Фелікс. Вони брати.

У дальньому кутку сиділа пара — неприглядного вигляду хлопчина в обіймах дівчини чимось схожої на нього. Трохи ближче до проходу вальяжно розвалився міцно збитий хлопець, на вигляд приблизно мого віку. Він недружелюбно оглянув нас і ліниво простягнув долоню, немов робив послугу.

— Ваха. Падайте. Розповідайте, яким хріном вас до нас занесло. Один хрін, поки всі зберуться, година пройде.

Мені не дуже сподобався Ваха — точніше, його гонор і манера спілкування. Але я вдав, що не помітив цього.

— Гадав, Сергій уже все розповів, — ухилився я від відповіді.

— Як же, дочекаєшся від нього, — буркнув Ваха.

У цей момент відчинилися двері, і в клуб увійшли три дівчини, а за ними — Юра. Уся увага одразу переключилася на них.

— Люда, Аліна, Інна, — представив їх Сергій.

Дівчата виявилися симпатичними й напрочуд товариськими. Після перших трьох тостів почали виходити на перекур, і розмови потекли ще невимушеніше. Тільки я постійно відчував на собі важкий, недоброзичливий погляд Вахи — особливо коли до мене підійшла Люда, взяла за руку й потягла танцювати.

Щойно ми вийшли на танцпол, ритмічна музика змінилася повільною попсовою пісенькою. Я взяв Люду за талію й притягнув ближче до себе. Наші погляди зустрілися вперше за вечір. Злегка подовжені тушшю вії прикривали смарагдові очі, які магічно запустили потік мурашок по всьому тілу.

Погляд ковзнув до діджейського пульта — там стояв Женя. Він либився й показував мені піднятий великий палець. Я, за спиною Люди, показав йому стиснутий кулак, але гаряче дихання гарненької білявки біля моєї шиї миттю змусило забути про все.

Давно перевалило за північ, і гості почали розходитися. Жені з Аліною вже не було — ніхто навіть не помітив, коли вони пішли. Я запропонував Люді провести її додому, і ми попрямували до виходу. Несподівано я об щось спіткнувся й ледь утримав рівновагу. Коли підвів голову, зустрівся поглядом із Вахою. Він стояв біля більярдного столу, спершись на кий.

— Дивись, там голову не розбий нахрін, — сказав він, криво посміхаючись. — Дороги в нас горбаті, а ліхтарі не світять ні хріна.

— Ваня, припини! — різко вигукнула Люда й потягла мене до виходу.

Вулиця, що вела до її будинку, справді була темною, з вибитими ямами та захаращеним кущами узбіччям. Не збрехав Ваха. На щастя, жила Люда недалеко — хвилин за десять ми вже стояли біля її хвіртки.

Хмільний дурман трохи розвіявся, залишивши приємне почуття впевненості в тому, що світ можна змінити легко й раптово, якщо цього справді захотіти. Я не думав ні про справи, ні про проблеми — лише про цей вечір і про дівчину поруч.

Ми ще довго стояли біля воріт, розмовляючи про усілякі дрібниці. Я думав, як краще попрощатися — поцілувати в губи чи в щоку. А може, не цілувати зовсім.  У результаті вийшло щось середнє — ми торкнулися куточками губ, і я відчув, що так просто її вже не відпущу. Тоді, відкинувши вагання, поцілував як належить. З пристрастними обіймами та запиханні язиків в рота одне одному. Поки ми обмінювалися поцілунками, місяць сховався за хмарами. Люда раптом насторожилася — у вікні її будинку спалахнуло світло. Настав час прощатися.

Дорогою назад я світив телефоном під ноги, щоб не потрапити в якусь яму, але батарея майже розрядилася, і світла від екрана було замало. Проходячи повз газову розподільчу станцію, я помітив, як від металевої будки відокремилася людська тінь.