Частина 1. Глава 4

Рано-вранці я підібрав Дениса біля його заводу, де він і жив, і ми вирушили дивитися приміщення колишнього м’ясопереробного цеху. Останнім часом ми часто обговорювали майбутнє нашого перепелиного бізнесу і постійно ставало питання, що треба розширюватися. Навіть дивилися кілька старих ферм, але їхнє відновлення потребувало величезних грошей. У Каневі ж пропонували капітальну будівлю зі своєю територією та усіма комунікаціями — за ціною оренди ненабагато вищою, ніж ми платили за гараж.

— Я ось думаю, що нам робити, якщо все сподобається, — задумливо промовив Денис.

— Я переїду до Канева й займуся підготовкою, а ти тим часом візьмеш на себе гараж. Як тобі такий варіант?

— А універ? А Юля? — Денис із подивом, а може й із надією, глянув на мене.

Я не хотів розповідати про недавній інцидент у Броварах, тому вдав, що уважно дивлюся на дорогу, і пішов на обгін колони зерновозів. Вантажівки їхали надто щільно, і коли з-за повороту з’явилася зустрічна машина, мені не було куди подітися. На щастя, водій виявився досвідченим — миттєво оцінив ситуацію й з’їхав на узбіччя. Я махнув йому на знак подяки й втиснув педаль газу, щоб швидше завершити маневр. Зайнявши свою смугу, я трохи розслабився й глянув на друга. Знав, що він не схвалює мою манеру їзди й, швидше за все, зараз буде лаятися. Але Денис мовчав.

— Я кину інститут, — сказав я нарешті.

— Ти серйозно? Без жартів? — Денис різко повернув голову в мій бік.

Я пригадав, що після мого від’їзду з “Аврори” ніхто так і не подзвонив. Тільки Валя написала повідомлення: “Ти вдома? Як ти?” — на що я коротко відповів: “Вдома. Все норм”.

Про відрахування з університету я задумувався давно. Ще після виробничої практики на третьому курсі зрозумів, що не на своєму місці. За розподілом я потрапив до конструкторського бюро імені Антонова. Науковий керівник запевняв, що мені неймовірно пощастило — найкраще підприємство з усіх, що були у списку. Не сперечаюся, підприємство й справді не останнє, але два тижні в ролі інженера-матеріалознавця стали для мене прозрінням. Я зрозумів, що десь помилився з вибором під час вступу.

Від рішучих кроків мене певною мірою стримувала Юля, але тепер навіть цього запобіжника не було на моєму шляху.

— Без жартів, — коротко відповів я другові.

Коли ми під’їхали до воріт цеху, нас уже чекала жінка років п’ятдесяти, з життєрадісною, щирою посмішкою. Територія мені сподобалася з першого погляду: одразу за металевими воротами починався просторий бетонований майданчик. Праворуч стояла будівля цеху, ліворуч — невеликий яблуневий сад.

Усередині все виявилося краще, ніж я очікував. Незважаючи на те, що підприємство не працювало майже п’ять років, стан приміщень був чудовим. Марія Семенівна, колишня технологиня ковбасного цеху, провела нам коротку екскурсію.

— Тут у нас кухня, ось плита газова, ось посуд навіть є, якщо потрібно. Праворуч — кабінет, де сиділа бухгалтер, а за ним — хімічна лабораторія, де робили аналізи м’яса й виписували сертифікати.

Що далі ми йшли коридором, то сильніше мене охоплювало хвилювання. Судячи з виразу обличчя Дениса, його думки були приблизно такими самими.

За поворотом ліворуч було ще дві кімнати.

— Тут у нас була їдальня, а ось тут роздягальня. Спочатку тільки жінки працювали, а в останній рік і чоловіків набрали, то з їдальні довелося зробити окрему роздягальню.

Ми знову звернули, цього разу праворуч. Наприкінці коридору виднілися великі двостулкові двері. За ними відкривалося просторе приміщення з дивним агрегатом по центру, який нагадував щось середнє між величезною чашею чи маленьким фонтаном. Призначення диво апарату я дізнався згодом.

Марія Семенівна з непідробним ентузіазмом розповідала, як колись у цьому цеху вирувало життя. Показала камеру заморозки, холодильники для готової продукції та відділ, який справив на мене особливе враження — коптильню.

— Це камери обсмажування, це варильні котли. Шкода, що нікому полагодити. А в підвалі, вимуровані із спеціальної цегли, камери розпалювання та склад дров.

Поки вона говорила, я вже подумки складав план, що й де будемо робити. Ми навіть не обговорювали нічого з Денисом — і так було ясно — на думці в нас одне й те саме.

Наступні два тижні ми займалися реєстрацією підприємства, оформленням оренди та перевезенням речей. Ідея знімати житло відпала ще під час огляду: в адмінбудівлі було все необхідне для життя.

Та попри всі переваги приміщення, роботи вистачало. Десь полагодити водогін і душову, десь розібратися зі старою проводкою. Але головне — підготувати клітки для нових перепелів. Ми вирішили збільшити поголів’я до двох-трьох тисяч.

За неймовірним збігом обставин чи, може, задумом долі, через паркан від нас стояв інкубаційний цех. Недовго думаючи, ми уклали з ними договір, і три тисячі яєць закрутилися під теплим світлом ламп.

На облаштування кліток, напувалок і годівниць у мене залишалося трохи більше двох тижнів.

Щоб усе встигнути, я взяв у помічники свого двоюрідного брата, який давно хотів до нас. Закінчивши училище на електрика, він не захотів йти працювати за фахом і перебивався випадковими заробітками.

— Жень, давай на чистоту. Найближчих місяців зо три ми не зможемо тобі платити. Самі зараз на ентузіазмі працюємо.

— Братан, усе гаразд. Я ж із поняттям. Розбагатіємо — розберемося.

Так я на свою голову і, як потім виявилося, не лише на свою, узяв Женю в помічники.