Частина 1. Глава 3

Нам ще не встигли принести замовлення, коли зателефонував Рома.

— Виходь хвилин через п’ятнадцять на парковку, — сказав він якимось придушеним голосом. Якби я не знав його вже п’ять років, то міг би подумати, що Рома хвилюється.

Я вибіг надвір і за хвилину почув знайомий рик мотора.

— Тримай, — Рома простягнув мені невелику коробочку. — Сподіваюся, не промахнувся з розміром.

— Що це таке?

— Зробиш Юлі пропозицію, — сухо відповів Рома.

Я сторопів від несподіванки. Рома ж безцеремонно продовжив:

— Не зробиш ти — зроблю я.

— Що? — я не міг повірити своїм вухам.

— Кажу, або ти зараз робиш Юлі пропозицію і вона погоджується, або… Я її теж люблю і не можу більше дивитися, як ти до неї пофігістично ставишся.

Не чекаючи моєї відповіді, Рома попрямував до входу. Мені нічого не залишалося, як поспішити за ним, ледь встигаючи перетравлювати почуте.

Я любив Юлю, але про весілля ще не думав. Вчився на п’ятому курсі, а Юля взагалі на другому. Це Рома після армії одразу пішов працювати на завод. Одним словом, ошелешив він мене своєю заявою. Та в чомусь мав рацію — я справді частіше думав про справи, ніж про Юлю. І сьогоднішня ситуація була яскравим тому прикладом. Не пам’ятаю вже, що саме керувало мною того вечора, але я не наважився зробити пропозицію. Просто подарував каблучку навздогін до букета. На перший погляд вечір минав весело, як завжди, та я відчував недобре.

І це сталося. Коли перейшли до співів у караоке, Рома взяв мікрофон і досить майстерно виконав пісню Сєрова «Я люблю тєбя до сльоз». У ті часи багато хто ще не соромився співати російською. Я бачив, як жінки й дівчата у залі, наче заворожені, спостерігали за ним. Крім прекрасного голосу, Рома був високим, підтягнутим хлопцем із виразними блакитними очима.

— Юль, я давно хотів тобі зізнатися, але не міг, — сказав Рома в мікрофон. — Доречі, каблучку, яка в тебе на пальці, купив я. Феліксе, у тебе був шанс, — подивився він у мій бік. — Бачить Бог, я тягнув до останнього.

Рома підійшов до Юлі і став на одне коліно.

— Юлечко, я тебе люблю з першого дня нашого знайомства і хочу, щоб ти добре подумала, кого хочеш бачити поруч: людину, яка забула про вашу річницю і приперлася на побачення з повним багажником лайна замість подарунка, чи того, хто засинає і прокидається з думками про тебе?

— Феліксе, це правда? — від крижаного погляду Юлі в грудях кольнуло.

Я не міг повірити, що це все відбувається насправді. Що ці слова щойно промовила людина, яку я вважав своїм другом. І зробив це у мікрофон — на весь зал. У вухах задзвеніло, перед очима попливла пелена. Не розуміючи, що роблю, я кинувся на Рому з кулаками й збив його з ніг. Мені було байдуже, що він значно сильніший за мене — якби охоронці не схопили мене й не вивели надвір, невідомо, чим би все скінчилося.

Слідом за мною на вулицю вибігли Валя та Олег.

— Ви знали, що Рома закоханий у Юлю? — запитав я трохи згодом.

— Феліксе, зрозумій нас правильно. По-моєму, тільки сліпий міг цього не помічати, — винним голосом промовив Олег. — Але Рома, звісно, неправий, — додав він поспіхом.

— Покличте, будь ласка, Юлю. Де вона? — попросив я.

Юля вийшла хвилин за п’ять. За цей час я встиг прокрутити в голові мільйони думок, але коли ми зустрілися поглядами — в грудях щось запекло та почало згасати неначе розжарений обігрівач, який висмикнули з розетки.

— Юль, вибач мені, будь ласка, — почав я, але вона перебила:

— Філ, мені здається, нам потрібно на якийсь час припинити наші стосунки, — сказала зовсім чужим голосом.

Я не міг дібрати потрібних слів, а може не хотів. Просто стояв і дивився не відводячи погляд від її гарних очей. Я сподівався відчути знайоме тепло, яке б пройшлося по всьому тілу, або мурахи б пробігли шкірою. Та того всього не відбувалося.

— Філ, вибач. Я зрозуміла, що не люблю тебе, — порушила мовчання Юля і побігла всередину, а я сів прямо на сходи навпроти входу. Відчуття було таке, ніби з грудей вирвали нутрощі й розтоптали їх на твоїх очах. Я відчував, що хтось торкався мене за плече, щось казав, але я був у іншому вимірі.

Не знаю, скільки так просидів, але коли підвівся — ноги кололи бо встигли добряче затекти. Не дивлячись по сторонах, я попрямував до машини, сів за кермо і мотнув головою, позбавляючись від гидкого заціпеніння. За кілька хвилин уже летів у бік столиці.

У придорожньому магазині взяв цигарки, пляшку коньяку й помчав далі. Хотілося напитися і забутися. Але що довше їхав — то яснішало в голові. Шум у вухах стих, нервове тремтіння вщухало. Думки мимоволі перейшли на роботу.

Несподівано зрозумів, що майже під’їжджаю до гаражного кооперативу, де ми тримаємо птахів. До світанку я займався тим, що звільняв багажник, чистив і мив його. Покрутив у руках пачку ще нерозпакованих цигарок — і теж викинув у смітник.

Сходило сонце, а спати не хотілося. Тож я вирішив зайнятися тим, на що зазвичай не вистачало часу: полагодити кілька кліток, прочистити напувалки, навести лад у гаражі. Знову замислився над станом справ. Попри всі складнощі, поголів’я стрімко зростало, замовлень більшало, а площа приміщення ставала критично малою для подальшого розвитку. Так я просидів ще кілька годин.

Коли дістався гуртожитку, був уже майже обід. Я відчував дику втому і, ледве дійшовши до ліжка, провалився в глибокий сон без сновидінь.

Прокинувся від телефонного дзвінка.

— Привіт, неробам! — почув я життєрадісний голос найкращого друга.

— Денисе, щось трапилося? — мені хотілося ще поспати.

— Можливо, — загадково відповів він. Було чути, як його просто розпирає бажання поділитися чимось.

— Давай уже, не тягни кота за вуса, — пробурчав я.

— Скидаю тобі посилання на оголошення. Подивися й передзвони — скажеш, що думаєш.

Я неохоче відкрив повідомлення, перейшов на сторінку з оголошенням і швидко проглянув. Потім повернувся на початок, прочитав уважніше, сів, ще раз перечитав і набрав номер друга.